Header image

 

         
           
 

Тоскана

Пігурійська Рів'ера

 

ВЗИМКУ ІТАЛІЯ ПАХНЕ ДИМОМ
(Новорічна подорож)

Це не щоденник чи опис нашої зимової передріздвяної подорожі, а скоріше просто дорожні нотатки, точніше нариси, які ми потім вже вдома трохи відредагували. Цього разу ми не вели журнал і не фіксували кілометраж або час в дорозі – все ж таки різдвяні свята і ніхто нікуди не поспішав. 

Четвер, 26 грудня.

Переліт разом з WIZZAIR до Тревізо пройшов вдало, долетіли без затримок і, запхнувши свою валізу в прокатного маленького Fiat-500, під проливним дощем покотили на Тосканщину. Дощ то посилювався, то зменшувався, але коли приїхали у своє село (точніше, саме село - під горою, а наше непоказне Castello Buggiano XVI сторіччя стоїть на горбочку), то дощ саме лупив. Покинули машину під помаранчевими деревами і з усіма своїми лантухами подряпались круто нагору до входу у свою Villa Sermolli (www.villa-sermolli.com), яка веде свою історію з того ж самого сторіччя. Поселились. Нічого собі! Наша кімната уся розписана фресками, але значно більш сучасними, хоча й стилізованими, і стіни, і стеля! Нарешті, можна уявити, як же їм жилось отим італійським noblesse. Після реконструкцій у всій віллі нараховується більш ніж 50 кімнат, включно кухні, винні підвали, салон і т.і., які з’єднуються між собою просто середньовічними довгими сходами-переходами. Одразу відчувається стара школа.  Як завжди в таких старих будинках –  прохолодно. Вдень батареї не гріють, а вмикаються тільки під вечір - економлять!. Зрозуміли, що сидіти зараз у кімнаті прохолодно і треба йти шукати обігріву. Знайшли малюпусенький сільський барчик, в ньому двоє: дідусь-власник і дідусь-відвідувач. Попросили "щось зігрітись" і нам – о чудо! – відразу було зроблено наш улюблений punc'al mandarino (мандариновий пунш).  Нам його колись давно Пьєрлуїджі показав, з того часу завжди ним гріємось.
Поки гуляли по нашому пагорбу дощик потроху вщух, тільки туманом почало все поступово затягуватись.

Господарі дозволити нам (а ми у віллі були практично самі!) користуватись самостійно винним погребом, кухнею і великим каміном в салоні. Затопили камін, підшукали правильну пляшку винця, сіли під ялинкою і чудово провели залишок дня, потягуючи густе, ароматне червоне тосканське, підкидаючи дрова в вогонь, спостерігаючи за туманом, що поступово поглинав всю долину, тихенько розмовляючи та граючи в антикварні мармурові шахи. Італія!..

Вечеряли в єдиному на нашому пагорбі ресторанчику-піццерії San Elena, приємний хазяїн запропонував типове тосканське меню і домашнє вино – ми погодились.
Додому повертались зігріті і задоволені, вдихаючи прохолодне нічне повітря з присмаком диму – містяни надвечір прогрівали свої будиночки.
Взимку уся Італія пахне димом, оскільки переважна більшість італійців обігріває свої будиночки дровами. Газове опалення – це задороге задоволення (питання: то що дала італійцям дружба Берлусконі з Путіним?). Проте й дровця використовуються дуже економно. Тому, зупиняючись взимку чи ранньої весни в італійських В&В (а також віллах, у друзів і т.д.), маєте бути готові до постійного холоду, бо, як виявилось, прислів’я «скільки тієї зими» - не лише наше. Те ж саме можна почути і від італійських господарів: «вже скоро стане тепліше. Можна нагрітись у ванній (варіант – під душем) і швиденько добігти до ліжка. Та й корисно це для здоров’я». Воно-то корисно, але часом все ж таки трохи не комфортно.

П’ятниця, 27 грудня.
Зранку прокинулись в нашій розмальованій кімнаті. Внизу такий казковий туман лежить, а у нас на горбочку - сонце! Так красиво! І запах димку залишився ще зночі…

Поступово там, внизу, туман розсмоктується, ми вбираємось до сніданку і плануємо куди б сьогодні поїхати.
Після сніданку сонечко стало зовсім теплим, вийшли помилуватись краєвидом на величезну терасу і з подивом знайшли, що вся вона обсаджена лимонними деревами, вкритими плодами. Що то за насолода: зранку зірвати маленький жовтий фрукт (між іншим, зовсім не кислий, скоріш солодкуватий) і з’їсти його повністю, з цедрою і ароматом, на повні груди вдихаючи свіже пахуче гірське повітря! Італія!.. Як же ми тебе любимо!
Вдень вирішили проїхатись за вином до кількох винних господарств, які вже давненько облюбували. Не поспішаючи проїхали майже через усю Тосканщину – вона така різноманітна. Передноворічні дні, дороги вільні, тож їхали не поспішаючи. Погода була незимова, надвечір сонечко давало таке тепле, червонувате освітлення пагорбів, починали підніматись дими з хаток ...
Повертаючись до свого кастелло намагались знайти ще якийсь ресторан в окрузі (щоб двічі не ходити в один і той самий), але виявилось, що усі зачинені, не працюють у цей сезон і взагалі - криза тут у них. Тому знову пішли до Святої Олени і не пожалкували! Цього разу знову взяли піцу (вона тут неймовірно смачна, навіть просто з овочами: помідор, цукіні, моцарела) , ньйокі з соусом із горгонзоли, прошуто і цукіні (надзвичайно ніжне) і равіолі з соусом песто, але песто місцевого рецепту: не лише базілік і піноліо, а ще й чебрець, чебрець, цибулька зелена, орегано. Ну, і по чарочці ароматної граппи на десерт!

 

Субота, 28 грудня
Сьогодні зранку міняємо дислокацію – переїжджаємо з нашої гори на сусідню (10 км) у село Montecarlo.

По дорозі продовжили свято наїдання: завернули до містечка San Miniato, яке славиться своїми трюфелями, передусім білими. А зараз же саме сезон трюфелів! І у магазинчиках повно цих грибів як натуральних, так і виробів з них. Від їхнього аромату голова паморочиться і слина котиться. А їх же ще й всюди їдять!! Ну як це можна витримати? Пройшлися вуличками, взяли по бокалу червоного і по порції смажених яєць (вважається найкращим поєднанням з трюфелями): одні з чорним трюфелем, одні - з білим, щоб порівняти. Смачно і те, і те,  кожне по-своєму. Щастя все ж таки є!

Надвечір нарешті дісталися свого маленького пропахлого димком Montecarlo (зовсім не те Монте Карло, де усі нуворші наші тусуються), у той самий В&В (www.anticadimorapatrizia.it), в якому були років 3 тому. Господарі В&В за цей час змінились, а от кімната нам досталась та ж сама! Ще приємна новина –  у фойє стоїть кабінетний рояль з розкритою партитурою Nessun dorma (Ніхто не спить) Пуччіні. І заспівати приємно (жарт, хоча Сашко вітаючись з Alessandro і проспівав перші рядки) і нагадування, що  Лукка, рідне місто маестро, зовсім поруч.
У цьому селі теж мають бути трюфелі, принаймні три роки тому їх було багато, так що увечері продовжимо...

Неділя, 29 грудня.
Вчора обійшли село, виявили, що ресторанів тут не так вже й багато, є  одна тратторія, одна остерія, один ресторан, одна піцерія і 3 енотеки. Ну, є звичайно і церква. Довідка: в верхній (старій) частині села мешкає 305 (триста п’ять!) чоловік…   

Одностайно вирішили, що за меню й інтер'єром нам підходить лише тратторія, усе інше - занадто пафосне, нам таке не цікаво. Замовили на вечір столик у тратторії, але до 7 вечора (коли в Італії відкриваються ресторани) залишалось ще години півтори.
Тож вирішили не гаяти часу і зайти в енотеку випити по бокалу білого вина Il Conte Bianco, що виробляється неподалік від нас. З трьох енотек обрали якраз ту, що поруч з тратторією, стінка в стінку. Розміром енотека – не більше 13-15  м.кв., столиків на 5, вона так і називається La Рiccola Еnoteca (Маленька енотека).Замовили того самого Білого графа, знайомого нам вже давно, років 5. Господар налив нам, хлюпнув і собі в стаканчик зі словами: «Так, добрий вибір, дуже хороше місцеве біле, витримане, але я вже забув його смак – давно пив…»
Ну, і подаючи нам вино, запропонував щось типу "можемо подати закусочки" (для позначення "закуска під вино" в італійській мові є багато слів, ми твердо знали лише одне, але воно, здається, вживається на півночі. Інші можемо впізнати, а деяких взагалі не чули).  І відразу поставив нам маленькі мисочки з гострим супом-пюре з гарбуза з грінками, за хвильку приніс ще по мисочці оливків і чіпсів - ну, стандартні закуски під вино. Ще за хвилину - стопку смаженого тосканського хліба і мисочку з песто (запитали з чого, сказав - з цукіні), потім з'явилась тарілочка з маленькими заварними тістечками, але не з солодким кремом, а з вареним прошуто із соусом на кшталт майонезу з травами. Такого ми не чекали аж ніяк! А коли після цього він з'явився перед нами ще й з тацею із шматочками піцци з сиром (pizzetta), очі у нас, мабуть, просто полізли на лоба, бо господар запевнив що це вже найостанніша закуска… Ясно, що бокали білого у нас скоро спорожніли, а закуска ще залишалась... Ну, ми просто були вимушені замовити ще по бокалу місцевого червоного. Атмосфера у Маленькій енотеці панувала просто домашня (субота ж): люди пили, жартували, посміхались і раділи життю на повну! Ну, і ми з ними.
А там вже й час для вечері підійшов і ми плавно перемістились у сусідню тратторію. Звичайно, запланованого bisteca fiorentina (біфстейк по-флорентійськи) ми вже не змогли б осилити, тому замовили дещо трохи легше: на антипасту - одну на двох запіканочку з білим соусом із трюфелів, а на головне - місцеві варенички під соусом із тельбухів, і такий же місцевий суп-рагу з рубця і тельбушків. Дуже смачно!!!
Потім зробили вигляд, що прогулялись по селу після вечері (пройшли не напряму до нашого В&В, а обійшли через центр, тобто на 30 кроків довше).
В кімнаті було не просто тепло – жарко!! Відкрили віконце і тут з’ясувалось, що на сусідній вежі (напроти нас через вулицю) кожну годину, всю ніч, дзвін чесно відбиває час… Тут ми й пригадали партитуру з Nessun dorma на роялі внизу… Так от що вони мали на увазі! Лежимо. Не спимо. Дихаємо свіжим повітрям з легким ароматом димку… Не запам’ятались лише 5 ударів годинника – мабуть-таки вдалось заснути міцніше.
Сьогодні збираємось до Лукки, може там ще буде різдвяний, або ж новорічний базарчик.

 

Все ще неділя, 29 грудня.
Вночі йшов дощик, вдень теж трохи хмарилось. Поїхали в Лукку. Страшенно поталанило – знайшли безкоштовну паркову просто біля воріт старого міста!  В місті сподівались натрапити на новорічний базар і таки знайшли його на центральній площі, але це був не справжній різдвяний базар, а його жалюгідна тінь: суцільні ятки з сіндзянськими шарфиками, гуанджоуськіми шапками й дешевими окулярами, де продавцями або китайці, або індуси (ще й музичку свою крутять). Із "їстівних" яток - лише солодощі. Фе-е-е!
Нанюхались цієї солодкої гидоти – і просто вимушені були піти десь випити і перекусити, аби перебити приторний присмак, який засів у ніздрях.
В першій тратторії не вдалось,  усе було вже переповнене (вчора в San Miniato ми були першими обідніми відвідувачами, а за нами протягом 10 хвилин заповнився увесь заклад. До речі, навмисно підрахували: відвідувачів було 20 чоловік - обслуговувала 1 офіціантка. Питання: скільки офіціанток було б в українському кафе, навіть не тратторії, на таку ж кількість відвідувачів?). Пощастило в наступній тратторії. З огляду на трюфельний сезон в Тосканщині і на те, що завтра вже їдемо звідси на Лігурійське узбережжя, де трюфелів не буде, замовили все з tartufo: тартар (сирий фарш) з tartufo, картопляні ньйоккі з tartufo і тальятелле з tartufo. Усе надзвичайно смачно, але тепер у роті тримався вже присмак трюфелів, аж допоки не випили вже у себе в Montecarlo пончо мандаріно.

На вечерю все ж таки зібралися з силами і замовили у вчорашній тратторії bifsteca fiorentina з кров’ю - знову таки з огляду на те, що поїдемо з Тосканщини і на Лігурійщині вже такого не знайдемо. Як завжди, bifsteca була фантастично смачна (хоча, думаю, багато хто назвав би її просто "сирою"), проте Оксанині сили раптово скінчились вже на 4-5 шматочку. І як не намагалась, більше з'їсти вже не змогла. Добре, хоч Сашко героїчно і з прицмокуванням під'їв майже все!

Прогулялись навкруги села перед сном, ситі і вдоволені вляглись. . . І тут сон пройшов не від бемкання дзвіниці (тої, що від нас через вулицю), а саме через його відсутність! Чекали, чекали, а воно не бемкає! Уже ж одинадцята година - і нічого! І випити не було вже де… От і пишемо зараз ці дорожні нариси, бо якось не спиться без дзвонів… Nessun dorma… Італія...

Понеділок, 30 грудня.
Завжди говоріть з людьми - дізнаєтесь багато нового. Так, Alessandro, новий господар нашого В&В у Монтекарло, ще в перший день згадав про якусь Garfagnana (Гарфаньяна) - регіон на північ від Лукки. Надалі з'ясувалось, що це невелика гориста місцина в Апуанських Альпах (виявляється є й такі), де, згідно слів Alessandro, мало що змінилось за останні десятиріччя, де й досі у маленьких селах життя тече традиційно і неспішно. Дорогою з Монтекарло до Лігурійської Рів'єри вирішили туди зазирнути, дуже цікаво було поглянути: що ж для італійців, які буденно живуть у кастелло і кам'яницях XV-XVI сторічч, означає "старовинна".
Насправді, чутки про індустріальну недоторканість Гарфаньяни виявились трохи перебільшеними, оскільки як мінімум до Bagnia Luca вздовж річечки Serchio тягнулись суцільні паперово-картонні виробництва... Проте вище в гори, вже до Castelnuovo Garfagnana і справді села виглядали сіро-кам'янисто.
Та найприємнішою знахідкою цієї умовної подорожі у минуле стала тратторія на під’їзді до Bagnia Luca, біля мосту Ponte della Maddalena. Міст настільки незвичайний, що не зупинитись біля нього просто неможливо. А зупиняєшся - відразу помічаєш невеличку тратторію Del Diablo. Хоча в гори ми піднялись ще не так високо, проте температура тут таки впала порівняно з долиною, отож холод і бажання пропустити стаканчик невідворотно спрямували нас у тратторію. До 2 бокалів червоного нам запропонували в якості stuzzuchino (це оте чарівне слово «закуски до вина», яке після Маленької Енотеки в Монтекарло ми вивчили) нарізку з ковбас домашнього виробництва, бо виявилось ще це не просто тратторія, а ще й сімейна (вже майже чотири покоління!!) norcineria (ковбасня), що працює з 1945 року.

Обслуговують подорожніх чоловік з дружиною, син та його приятель. Першу з ковбас ми змогли вгадати майже миттєво: з фенхелем! Справді, з фенхелем, підтвердив господар, але не простий фенхель, а finocchio selvatico, тобто дикий, лісовий фенхель. І наче у винагороду за нашу ерудицію, приніс ще нарізочку - цього разу салямі з трюфелями: неймовірний аромат і казково-витончений смак!

В цій тратторії навіть улюблена Сашкова мортаделла була найсмачнішою з тих, що коли-інде їли…
Але найбільше вражав не смак ковбас, а якійсь надприродний дух поваги, любові і приязні, що просто-таки насичував всю тратторію Del Diablo. І ця любов йшла від напрочуд дбайливих і лагідних відносин між усіма членами цієї родини… Ми просто купалися у тій розкоші добрих почуттів, що зігрівала краще ніж вино і світила тепліше ніж тосканське зимове сонечко! Там ми збагнули що то значить «грітись біля чужого вогнища»…
На наше питання, чому ж тратторія називається Del Diablo привітна господиня розповіла легенду про дивної архітектури міст. «Давним-давно люди, що жили по обидва береги річки Serchio, ніяк не могли збудувати міст. І тоді з'явився диявол, який запропонував побудувати його за одну ніч, проте з однією умовою: перша жива душа, що пройде цим містком, буде належати йому. Люди погодились (адже ми, італійці, хитруни, - посміхнулась господиня), в одну ніч з'явився міст неймовірної конструкції (помилуватись ним і досі приїжджають звідусіль). А першим по цьому мосту люди пустили. . . цуцика!»

Отакі вони вигадливі, ці гарфаньянці!
Звичайно, перекусивши таких смаколиків, ми не могли не купити ковбасок ще й додому!

 

 

Далі >>

 
     

 

Початок   Подорожі   Хто ми   Чому   Контакти