Header image

 

         
           
 

Тенеріфе – Кабо Верде

Кабо Верде – Антигуа

Антигуа – Куба

 

 

 

АНТИГУА - КУБА


Неділя, 10 грудня. День двадцять восьмий.  

Вночі підійшли до острова Невіс, заякорились. Ми з Сашком залишились до кінця ночі на вахті. Романтика захоплювала: навколо Кариби, прибій шумить у 150 метрах, на березі булькотить "реггі", в хатках співають півні, час від часу з хмарок, що чіпляються за гору на острові, віджимається  дощ. Спокійно на душі і лагідно на серці.

Після сходу сонця вдалось легко розплутати гвинт. Поснідали й знялись з якоря. Йдемо непогано. Дружина Командора підняла по бортах додаткові "ліселя", і, отак обвішані Командорськими труселями, майками, тєльніками, наш кат неначе циганська кибитка, перевалюючись і підскакуючи, суне хвилями безмежного сірого Карибського поля. Йдемо до Джамайки.
     Аж раптом... Без будь-яких попереджень і зайвих звуків автопілот наказав довго жити... Кінець безтурботному життю -  залишок переходу доведеться йти у ручному керуванні. Вдень і вночі.
     Розподілили вахти по-новому: вночі 12 годин стоять по черзі Командор і Володя, вдень –  ми з Оксанкою (нагадуємо, що день і ніч тут по 12 годин, екватор, однако...).
     За добу пройшли 78 миль (від відходу з Антигуа). Враховуючи, що пів-ночі простирчали на якорі для ремонту – дуже непогано.

Понеділок, 11 грудня. День двадцять дев’ятий.
     Усю ніч періщить дощ. Тобто не постійний, а саме такий, як прогнозувала пані Наталка: "можливі короткочасні дощі". Отож, саме дощі, а не дощ. Одна хмара пройшла – за нею друга підходить. А там ще одна підтягується. Видимість – нуль. А це ж вже не океан, в Карибському морі рух має бути інтенсивнішим, треба бути уважним. Напружена вахта була у Володі, Командора і дружини, бо ж хвиля під шквалами ходить. Одна така "хвиля-кікбосер" лупонула нас таким хуком у правий борт, що аж ніс поплавка у ній захлинувся. В салоні – гуркіт, щось гепнулось і розбилось. Вилітаю з каюти, натягуючи майку. Східці з салону до нашої каюти обтікають густою смердючою рожевою рідиною, знизу лежить великий 2,5-літровий бутель з рідким засобом для прання: випав з шафки, розбилась кришка. Мене від віддушки в цьому засобі нудило від початку переходу (доводилось перечікувати, доки сушилось численне прання дружини Командора, бо вона це робить ледь не через день), а тут довелось рачки вимочувати цю смердючість, потім ретельно промивати ще кілька разів водою, адже якщо лишиться хоч крапля детергенту – є величезний ризик посковзнутись на східцях. Я й раніше без детергенту кілька разів ледь не проїхала по них попою! Тож бігаю набирати забортну воду, а при 7 вузлах ходу, ще й на хорошому вітрі від шквалів, коли летить наш кат уночі гупаючи по хвилях, це робити весело! Вимити вимила, але ж запах ще деякий час залишився і в каюті, і на руках. Бєєєє.
     Наша вахта – з 6 ранку до 6 вечора, тобто від сходу сонця й до заходу. Стоїмо.
     І тут несподівано з'ясувалось, що Оксанка, яка вранці вперше в житті стала до штурвала – рульовий від бога. Майже не пристосовуючись і не помиляючись, кермувала 11 тонним катамараном як іграшкою. У мене від захвату просто рот відкрився і мову відняло. Я потім просився знову до штурвалу, та де там – відганяла і впевнено тримала курс туди, куди треба!
     Під час нашого короткого офіційного перепочинку (на 1 годину вдень нас підміняють Командор з Володею) так приємно полежати у нашому родинному "кубріку" – каюті. Тепло – 28 вище нуля; волого – 85–90 відсотків, бо дощі; задуха, – бо усі люки-ілюмінатори задраєні з огляду на хвилі та дощ, з горішнього люку на живіт крапає дощова прісна (!) водиця, трошки його охолоджуючи, хвилі як дошками луплять по дну катамарана! Чистий тобі Ron Punsh! Курорт на Карибах з романтично-вітрильним ефектом.   

Йдемо далі!! Джама–а–а–й–ка, як співав колись Робертіно Лоретті!

  Вдень дощі продовжуються. В 25 градусів сиджу в комбезі-непромі і куртці-непромі. Уявити собі, що ти серед літа натягнеш на себе це все і випрешся на київську вулицю, та хай би навіть і в яхт-клуб – нереально. Але тут доводиться, бо дощ то посилюється, то сипле як через сито, то затихає. Враховуючи, що поверх усіх непромів ще й обов'язковий рятувальний жилет одягнутий, то одягатись-роздягатись ну ніяк не виходить. Адже автопілот не працює, відірватись від штурвалу не можна. Отож, сиджу, приймаю талассо-парові процедури.  

Поки я насолоджують кермуванням цієї плавучої платформи (о, як я "полюбляю" кермувати автомобілями, яхтами, катамаранами! Але ж захочеш жити – ще не такого навчишся!), Сашко готує вечерю до підйому "нічної вахти". Білоруську мачанку зі смаженою картоплею. Запах з салону йде... Бумц! На камбузі розбилась пляшка оливкової олії. Так, так, за три тижні якось розслабились, неначе на каті хитає не так як на однокорпуснику. А тут на тобі: Сашко залишив її на столі на хвилину поки ставив на вогонь сковорідку – і отримуй! Зелена масна пляма повільно розтікається по підлозі. Цього разу – біля сходів, що ведуть в каюту Володі. Благо, Володя не спить, сидить у салоні пише щоденник. Прошу його підмінити мене на штурвалі, зриваю з себе обв’язку й непроми й починаю вимочувати олію паперовими рушниками. Тепер трохи миючого засобу для посуду, відро за борт – ретельно промити раз, вдруге, ще раз – за борт, промити. Здається, рівно 12 годин тому я всю цю процедуру проробляла, лиш з іншою рідиною. О, з'являється нова яхтенна прикмета: як з відром ранок зустрінеш – так і до вечора з ним будеш бігати. Проте зараз, біля нашого кубрика підлога від чистоти аж відблискує, а біля Володиної каюти ще й приємно пахне оливковою олією!
     Зате мачанка й картопля вийшли фантастично смачними. Втім, як і кожного разу у нашого кока!
     За добу пройшли 168 миль.

12 грудня, вівторок. День тридцятий.
Новий розклад вахт вже стає звичним, людина, вона ж до всього призвичаюється. Та й дощі сьогодні вночі вже припинились. Разом з вітром, тож "нічна вахта" вночі увімкнула двигуни і знову ми почали торохкотіти.

  Наша денна вахта розпочалась надзвичайним сходом сонця, воно нарешті вигулькнуло не з-за хмар, як бувало усі ці дощові дні, а просто з моря, зачаровуючи нас з Оксанкою грою фарб на небі, графікою вранішніх легеньких, майже серпанкових хмаринок, виблисками вже не срібних, а золотих леліток, що одночасно заграли майже на третині поверхні Карибського моря.  
 
  Досі видно обриси Пуерто Ріко. Ми йдемо вздовж нього ще з учорашнього дня на відстані близько 50 миль, проте вдень його не видно, острів проявився тонкою бузковою смужечкою лиш в променях призахідного сонця, та сьогодні – при сході сонця. Острів величенький і тільки зранку закінчився у нас по траверзу. І тепер на 360 градусів розкинулась безострівна морська поверхня. На підході наступна острівна держава – Домініканська Республіка. Разом з Гаїті вона розкинулись на острові, який Колумбом був названий Еспаньола. Там він зробив столицю свого віце-королівства. Кажуть, що це один з наймальовничіших куточків Кариб, але часу на все у нас явно не вистачить, тож пройдемо повз нього.  

Сьогодні у нас День Двох Полуднів. Як ви вже здогадались, ми знову перетинаємо межі часових поясів: одна середина дня була у нас за часом UTC–4, а потім, за 35 хвилин, ми перейшли межу часового поясу UTC–5, тобто треба було стрілки годинників відкрутити на одну годину назад, що ми й зробили. І отримали 11:35 за новим часом. І за 25 хвилин зустріли келишком пива другий полудень!
     Вітер, який спочатку наобіцяв нам багато своїми 10-12 вузлами, потім злегка підупав і ми, змайнавши стаксель з гротом, поставили відремонтований генакер. Він класно потягнув нас, розганяючи до 6 вузлів! Але затим вітер знову майже повністю зник (значно раніше прогнозованого завтрашнього майже штилю у 5-6 вузлів), довелось змайнати й генакер, ввімкнути двигун, на допомогу якому ще підняли грот, от і йдемо зараз 5-6 вузлів. Це дозволяє нам триматись нашого жорсткого графіку руху, бо нагадуємо, яхту нам треба здавати 23 грудня...
     Поступово звикаю до ручного управління. Якщо на вахті при автопілоті відчуваєш себе часом приставкою до комп'ютера, бо твоя роль – час від часу підкориговувати курс на 1-5 градусів, решту часу – сиди собі колупайся в носі з видом на океан й віддавайся спогадам, роздумам, мріям, то вахта в ручному управлінні – це постійна увага й руки на штурвалі. Звісно, й тут можна звести усе до легкої комп'ютерної гри: тримай поворотами штурвалу циферки на електронному компасі у межі 289-299 (це коли наш курс 295). Цифри змінюються постійно, бо ж яхту хилитає на хвилі. 290, 288, 285, 280 – поворот штурвала праворуч, заганяю цифри у потрібні межі. 298, 299, 302, 310 – поворот штурвала ліворуч.
     Під однією генуєю рулити найпростіше. Генуя плюс грот по одному борту – трохи складніше. Але ці вітрила у нас завжди затягнуті відтяжками і навіть якщо трохи збиваєшся з курсового кута, все одно вони не захлопуються і не заполоскують. А от з генакером – найскладніше. Бо його шкоти не закріплені так жорстко відтяжками і при переході вітру менше 120 градусів він так і норовить скластись, перекрутитись через штаг, ще й заплутатись на додачу. Тому доводиться слідкувати не лише за цифрами курсу, а й за показниками напрямку вимпельного вітру.
     На наш гачок так нічого й не ловиться. Хлопці не втрачають надії й закидають його кожного разу як вітер лягає й наша швидкість зменшується. Хіба лиш саргасові водорості, якими й Карибське море заросло не гірш океану, радо начіплюються бурим їжаком й на кальмарчика і просто на мотузок, тягнучись за нами різдвяною гірляндою. Зате в компенсацію за відсутність улову на гачок, вчора після ночі знайшли 2 летючих рибки, сьогодні – ще одну. Це вже не атлантичні, а карибські. Хоча, підсмажені Сашком з часничком, смакують так само, як і попередні.
     Летючі рибки літають так само інтенсивно, як і в океані. Проте у місцевих, морських летючок, життя значно небезпечніше за їхніх океанських побратимчиків: тут на них полює не лише страшна риба дорада у воді, але й численне птаство на поверхні, бо ж острови поряд: чайки, крачки, альбатроси. Навіть якийсь вид поморників з довгими роздвоєними хвостами Сашко угледів, хоча за всіма даними вони мають жити значно північніше!   

За добу пройшли 121 милю.

  Надвечір у нас була гостя. Прилетіла ластівОчка. Гарна прикмета, звістка ближньої землі. Посиділа на леєрі біля рульового Сашка. Вітер ліг настільки, що генуя вже не працювала, треба б було її скрутити. Та ми з Сашком все чекали, бо скрутка й стаксель-шкот – саме з того боку, і близько до пташки, не хотілось би її злякати. Врешті-решт відтяжка, без вітру, так стукала по рубці, що ми потихеньку скрутили геную. Ластівка зовсім не злякалась. Ба більше – перелетіла ближче, майже Сашку на плече, на шкертик над рульовим.  

Роздивлялась нас, повертаючи голову з боку на бік. А ми – її, підставляючи миску з водою, адже так далеко залетіла. Потім перелетіла на панель з приладами біля штурвалу, потім зробила кілька кіл і знову всілась на рятівний рафт прямо навпроти нас. Отак вона перепочивала, потім недалечко відлітала і знову поверталась, десь з годину чи більше. Відпочивши, зробила прощальний обліт навколо катамарана й полетіла собі далі. Чи то до Пуерто Ріко, чи до Домінікани – зараз ми знаходимось приблизно на однаковій відстані від обох островів.
     ...Вона таки повернулась! Десь за годину прилетіла, щось швидко прощебетала і залетіла прямісінько в салон! Там, аби убезпечити її від стукання у вікна (бо ж пташка буде намагатись вилетіти там, де їй видно вільне небо з хмарами), Сашко взяв її обережно й повільно напоїв її водою. З рота в дзьоб. Пила, пощипуючи дзьобиком язика.
     Винесли в кокпіт і відпустили. Не впевнені, чи не злякалась мала, але хоча б напоїли її, а в морі для пташини це важливо.

13 грудня, середа. День тридцять перший.
Все ж таки сходи й заходи сонця в морі й океані – фантастичні! І хоча сьогодні сонце сором'язливо на сході прикривалось хмарками (може, прокидається таке само нечесане як і я: виповзаю на вахту затемна, просто закріпивши волосся обручем, а вже згодом всідаюсь на кормі прочісувати свої дреди), відволікає тільки фантастична картина  зміни кольорів хмар до, під час і після сходу – це щось неймовірне! На жаль, ані словами, ані фарбами, ані фото чи відео цього не передаси, це треба бачити наживо. Тому ласкаво просимо в океанський яхтинг.

Таке неспішне спостерігання за сходом сонця стало можливим завдяки тому, що знову запрацював автопілот. Ще на нічній вахті Командор ввімкнув його і він працює й досі. Адже хвилі зараз нема зовсім, вітерець, як і прогнозувала наша надійна берегова підтримка – 5,0-5,5 вузлів, південний. Що ж, якщо буде й надалі працювати, хоча б і в таких комфортних вітрових умовах – то й добре. Ми з Сашком із задоволенням роздивляємось хмарки, спочатку бузкові й рожеві на сході сонця, затим біленькі й сірі вдень. Яких же різноманітних форм вони тут набувають! Можна не лише вгадувати що на що схоже, а цілу казку вигадати, благо тих хмарок – 360° круг тебе.
     В такий штиль летючі рибки літають менше, мабуть вітру й хвилі не вистачає і їм, не лише нам. А ми кожного разу відтепер, коли бачимо летючу рибку, найперше приглядаємось уважніше, чи то не "наша" знайома ластівка.
     За добу продеренчали під двигуном всього лиш 122 милі. Малувато.
     Сонце плюхнулось у сірі подушки хмар о шостій вечора за місцевим часом.

14 грудня, четвер. День тридцять другий.
     На свою денну вахту виходимо навіть не вдосвіта, а затемна. Найтемніше – перед світанком. Отож зараз, о п'ятій ранку за місцевим часом навкруги темно, як у місцевих жителів у шлунку та у голові.
     Потроху починає розвиднюватись. І вже о 6.08 сонце бадьоро вискакує з-за хмар й починає свої щоденні перерахунки й перефарбовування хмар, хмарок і хмаринок: ті, що вже полічені – перефарбовує з вранішнього рожевого на денний білий чи блакитний колір. Години за дві йому вдається закінчити рахунки й воно починає припікати по-повному.

Та саме в цей час сьогодні з'являється вітерець. Турботливо напрогнозований нашою береговою підтримкою і надісланий нам у допомогу вами усіма. Дякуємо, саме його ми й чекали! Ставимо генакер, вимикаємо двигуни, під якими торохкотіли півтори доби штилю.
     Автопілот, який дав нам перепочинок на цілу добу, в таких умовах вже відмовляється працювати. Та й на тому дякуємо. За цю добу ми з Сашком милуючись так нарозглядались хмарок, що, сподіваюсь, на кілька днів наперед вистачить: тут тобі й повітруля, й ведмеді, що бігають один за одним, і вітрильники, й літачок, і навіть воротар, що падає, ловлячи м'яча.
     Отож, переходимо на ручне управління.

Знаходимось саме на траверзі острова Беата, що на південному заході Домініканської Республіки. Ще мористіше від нього, тобто південніше, стирчить безіменний уламок скелі. Саме до нього ми йшли усі ці п'ять діб. Від цієї точки маємо трохи змінити курс у напрямку на Джамайку. Підвертаємо північніше на 10 градусів і, облизуючи острівець з залишками якоїсь піратської фортеці на вході до маленької бухточки, беремо курс на Джамайку, до якої ще 278 миль.

Несподівано, на яхту прилітає метелик. Потім з'являється ще одна біла плямка по правому борту – теж метелик. Звичайні білі, з чорними цятками на кінчиках крилець – капустянки! Один з них увесь час тримається біля яхти, сідаючи на Володю, який на рубці з годину париться під сонцем, роблячи сектантом заміри його висоти. Ти ба, може це ми острів Метеликів щойно пройшли? Як на мене, непогана назва для цього безіменного зеленого шматка скелі. Та ні, розчаровує мене Володя, він зовсім не безіменний, а називається Isla Alto Vela, т.т. острів Високе Вітрило. Просто на чарт-плотері чомусь назва не проявилась, а ось на паперовій карті він підписаний. Шкода, острів Метеликів – теж красиво. Що ж, в моїй пам'яті він залишиться саме з таким іменем.
     Взагалі-то, у нас з Оксанкою ще після Антигуа з'явилось чітке відчуття того, що головне наше завдання-бажання – перехід через Атлантику – реалізовано. Тому переходи по Карибському морю ми розглядаємо вже як додаткову і необов'язкову опцію, своєрідний бонус. Тим більше, що часу на довгі стоянки у нас вже практично не залишилось, увесь додатковий тиждень було витрачено на ремонтні роботи на Радазулі та Кабо Верде. Що поробиш...
     Тому на Джамайці плануємо простояти лише добу, відпочити й закупити дизель-воду-пиво. А куди далі – побачимо. Проте, як ми сьогодні з Оксанкою підрахували, до здачі яхти-катамарана нам залишилось усього... дев'ять діб. Усе в цьому житті минає, лише кохання живе!
     Ну от, не поспішаючи напнули генакер і під свіженьким вітром летимо собі 6–8 вузликів. Вправляюсь в ручному управлінні цим 11-тонним катом в помірний вітер (13–15, з поривами до 18) і доволі високу як за морськими мірками хвилю в корму. Як на мене, то в цьому плані наш кат – як наш кіт: потребує твоєї повної і безроздільної уваги. Котик Шкотик не любить, коли ти чухаєш його, а думаєш про щось своє, або ще гірше – намагаєшся в цей час почитати книжку. Такого приниження жоден кіт не стерпить! Якщо вже тобі великодушно дозволили почухати м'яке пухнасте пузіко, то не відволікайся на якісь дрібниці. Отак і управління катом: маєш дивитись на цифри, що з шаленою швидкістю змінюються на екрані й покручувати штурвал у відповідний бік. Ледь на секунду задумався про щось своє: ого, ти вже летиш або в берег, або в море. Можливо, це лиш для мене, чайника, так. Але мені ця гра "втримай цифри в заданих межах" навіть починає подобатися саме тим, що повністю займає твої думки й увагу. Отак ще й втягнуся в кермування, чого доброго!
     За добу пройшли 133 милі.
     Ближче до вечора вітер підсилюється, а ще й капітан Редько чергові прогнози прислав про те, що завтра буде вітру суттєво більше. Ну і тут Командор, навчений недавнім прикрим випадком з генакером, пригадав "хорошу морську практику" (про те, що ризикувати вночі з генакером не варто за можливого підсилення вітру непрацюючому автопілоті) і скомандував: "Блістер майнаємо, стаксель ставимо!" (блістером тутечки генакер ще називають). Ну й усі побігли, за шкоти-фали потягнули, раз! два! три!, і все готово. Йдемо зараз спокійно, але впевнено. На траверзі правого борту Порт-о-Пренс – столиця Гаіті, але ми туди ані оком, ані ногою, бо знаємо, що там люди бідні, тому й злі. А майдани влаштовувати не вміють. Йдемо собі курсом на Джамайку...

15 грудня, п'ятниця. День тридцять третій.
     Вчора ввечері спочатку йшли під хитрою вітрильною конструкцією, що її запропонував Командор: генуя, притягнута до гіка; вночі хлопці її розібрали й змінили галс, бо вітер на траверзі Гаїті змінився. Після початку нашої з Оксаночкою вахти прийшла нова вказівка – генакер! Зробили й одразу полетіли. Хвиля в Карибському морі сьогодні чималенька, коли Ron Punsh піднімає на ній вгору, то до впадини щонайменше 3-3,5 метри. В океані, звичайно, хвилі можуть бути значно більшими, але ж вони пологі, а тут короткі й щосили гамселять в корму, а потім по днищу катамарана, аж усе всередині здригається й підскакує. Найвдаліше, мабуть, цей гуркіт можна порівняти з канонадою чи з громом.
     Зараз 12 за місцевим часом, а у Києві вже 7-ма вечора, ми фактично вже пройшли Гаїті, його західне узбережжя у нас по траверсу, виходимо до Джамайської протоки, що розділяє ці дв карибські держави. В протоці, як і годиться за всіма законами фізики, вітер розганяється в узині й зростає до 15-18 вузлів, з поривами й за 20. Прямуємо на північний схід Джамайки, у марину, де хотіли б відпочити добу, а потім – останній кидок на північ до Куби, точніше до Сант'яго-де-Куба, де ми маємо пройти митні й паспортні процедури й оформити в'їзд в країну.
     За добу пролетіли 155 миль (ніч – під генуєю й двигуном, день – під генакером).

    Моє бачення сьогоднішнього дня, хоч а й не дуже гламурне:
  Підйом. Гальюн. На вахту.
Сашко – біля штурвалу, я оглядаюсь навкруги щодо зустрічних суден і можу милуватись сходом сонця.
Вийшла "нічна вахта" після 2-годинного відпочинку, усі разом майнаємо геную, ставимо генакер.
Нас підміняє на 2 години Командор з дружиною: сніданок з чаю і трьох бутербродів.
 

Я – на вахті. 288, 290, 294, 299, 302 – штурвал ліворуч. 295, 290, 288, 276 – штурвал праворуч. Ніяких інших думок в голові, лиш цифри, курс і право-ліво. Бумц! – схлопнувся генакер. Це я лиш на мить замислилась: а чи буде завтра в тій марині в Джамайці душ, чи варто помити голову сьогодні. Штурвалом майже цілий оберт різко ліворуч.
     Сашко дрімає в кокпіті на принайтованому вітрилі.
     Перепочинок – 1 година. Плюхнутись в салоні на диванчики, не вставати, не рухатись, але й не проспати!
     Сашко – біля штурвалу, я дрімаю на вітрилі й скручених шкотах.
     Я – біля штурвалу, Сашко записує щось у щоденник.
     Сашко – біля штурвалу. Я можу насолоджуватись заходом сонця. Та воно мене не гріє. Бо я боюсь. Боюсь цієї морської жорсткої й високої хвилі (океанська – пологіша), цієї яхти, яку не відчуваю на такій шаленій швидкості (вітер –15-18 вузлів, ми премо 6.5-9 вузлів), бо на підйомі хвилі вона проковзує як по ожеледиці, стерна нею в цей час не управляють. Саме тому я не дивлюсь від штурвалу на хвилі, на яку висоту вони нас піднімають, а просто втуплююсь в екран з циферками. Здається, за увесь цей перехід мені не було так страшно, як зараз. Подібна м'ясорубка хвиль була на підході до Тенеріфе, у 2012 році. Можливо, навіть ще гірша, бо тоді хвилі йшли з усіх боків, зараз – лише в корму. Проте тоді у нас був автопілот, який міг вирулити. Зараз йдемо під величезним пузом генакера і в ручному управлінні.
     Певно, це втома від 5 тижнів дається взнаки. Вже ось-ось – і кінець переходу. Треба згадати настанови котика Шкотика і взяти себе у лапки, чи то пак – у руки. І Сашко завжди поруч, завжди підтримує й заспокоює.

Сонце сіло. Я – біля штурвалу. А куди подінешся з цього судна посеред Карибського моря? Сашко – поруч, видивляється зустрічні судна.

  Виходить "нічна вахта", розкладає свої подушки-простирадла у кокпіті, бо вони навіть у салон не спускаються перепочити, дрімають чи відпочивають прямо тут.
     Ми здали вахту, спускаємось в салон вечеряти. Їсти вже й не хочеться, але ж розумієш, що треба. Щось просте типу равіолі чи пасти. Усе це готується в темному салоні (аби не засвітлювати кокпіт для нічної вахти, так їм гірше видно у темряві), тому кожен ходить з налобним ліхтариком: присвічуєш собі коли набираєш воду, ставиш каструлю, дістаєш щось з поличок.
 

Від часу переходу на "денну" та "нічну" вахти команда харчується нарізно, ну, а Володя й раніш харчувався за своїм режимом і за своїм веганським раціоном.
    З одного боку, стало менше підстав для напруги між деякими членами команди, з іншого – побут все більше нагадує комунальну квартиру: кожен сам собі готує, сам своє їсть. Перебування у замкненому просторі протягом п'яти тижнів дається взнаки.
     Та ми не звертаємо на це уваги. Сашко накриває на стіл, кладе скраю стола свій налобний ліхтарик, аби світив угору – так він дає більше світла і наша трапеза нагадує романтичну вечерю при свічці. Бокали, вино, равіолі. Смачно! А наче й не хотілось їсти.
     Знову налобники на себе – помити посуд, витерти, розставити.
     Побажати "нічній" вахті хорошої вахти.
     Гальюн.
     Каюта.
     Прорахунок скільки пройдемо за ніч і чи будемо біля входу в марину вдосвіта чи аж вдень. Звісно, усе залежить від вітру й нашої швидкості.
     Сон під гуркіт хвиль, завивання вітру і занудливе ниття гвинтів, що крутяться від руху яхти.

16 грудня, субота. День тридцять четвертий. 
     Вночі вітер роздувся до 20 вузлів, з поривами до 25. Звісно, це ж протока. "Нічна"вахта підняла нас на аврал: майнаємо генакер, ставимо геную. Кожен на своєму місці: Сашко – на штурвалі, Командор і Володя – одягають "панчоху" на генакер і приймають його на палубу, я – на генакер-фалі і шкотах. Усе чітко й злагоджено.
    На ранок прокидаємось змінити "нічну" вахту: ми вже йдемо вздовж берегів Джамайки. Вітер трохи влігся, хвиля теж. Ще миль 12-13 до нашої марини. На той час сонце вже встане, робочий день почнеться. Бо, по-перше, ніхто не знає з котрої години у них тут на острові життя починається, а по-друге, інформації про цю марину у нас нема (бо на борту нема лоції підвітрених Антильських островів), про неї Командору розповів на словах попередній екіпаж Ron Punsh. Ну, будемо сподіватись, що місце там нам знайдеться. І що душ буде. А як не буде – то теж не біда, голову я вчора таки вимила.
     Останні миль 10 додеренчали на двигуні. І нарешті ошвартувались в марині Port Antonio, що на північному сході Джамайки. Від Антигуа до Джамайки ми пройшли 913 миль, від Тенеріфе – 4129 миль.

Марина Порто Антоніо на Джамайці, куди зайшли за рекомендацією попереднього екіпажу Ron Punsh, виявилась справді прекрасним місцем: гарно захищена бухта, містечко маленьке, марина нова, відкрита 2002 року, судячи з усього розрахована на багатіїв, чиї вілли, крокет- і гольф-клуби розкидані неподалік.

На вході в бухту – острівець з пальмами, ліанами, метеликами й пташками, просто таки з Парку Юрського періоду! Та й сама марина – неначе екскурсія ботсадом: рослинність буяє, усе таке незнайоме, усе цвіте (хоча й не пахне чомусь)!

І ось тепер киснемо тут вже кілька годин. Бо перш ніж зійти на берег, треба заповнити купу паперів, які приніс береговий офіцер. Командор париться з тими формами, а ми паримось у катамарані. Бо вітер у бухті відсутній, а вологість висока, як це зазвичай і буває на океанських островах. Кожного разу, буваючи на островах, дивуюсь, ну чому вважається, що ці острови – рай? Ще коли підходили до Джамайки, було здалеку видно як на морі сонце зійшло й освітило усе навкруги, а над Джамайкою як зночі зависли хмарки, так вони й висять густим аж липким маревом над зеленими пагорбами острова. Так само і на Тенеріфе, і на Кабо Верде, і на Антигуа: спекотно й волого, і завжди нависають хмарки. Тому й рослинність на таких островах буяє, а от для людини перебування тут не надто комфортне. І це ще ми не зустрічали місцевих москітів, якими усі так лякають.

Години за півтори Командор закінчив з паперами, прийшли митні офіцери. З бону доноситься гучне реггі, що заглушає розмову Командора з офіцерами: це місцевий робітник марини прибирає сміттєві бачки. З плеєром на грудях, що надривається веселим реггі – аби прибиралось легше.
     Це були лише офіцери марини. Ще маємо чекати імміграційних офіцерів, митницю, може ще когось. Подивимось, коли ж вдасться зійти на берег, бо тут WiFi нема.
     Оформлення в марині йшло неспішно "сьогодні ж субота" – пояснення офіцерів митниці, імміграційної, санітарної служб. Але нарешті усі папери заповнені, печатки поставлені, пиво випито, електронні картки для входу-виходу з марини отримані. А головне – є пароль для WIFI! Екіпаж кидається до своїх гаджетів. Як же ми скучаємо за вами, наші рідні й друзі! Як ми чекаємо на звісточки від вас! Скільки ми думаємо про вас, сидячи на вахтах, чи засинаючи після них. Навіть коротенькі записочки від вас потім перечитуються нами в переходах по кілька разів. Дивна річ: ми можемо не зустрічатись, а то й не телефонувати одне одному навіть довше, ніж ці 5–6 тижнів, перебуваючи в Києві, але все одно відчувати що ми поруч, що з нами усіма все ОК. А зараз, розділені океаном, відчуваємо, наскільки ж ми близькі одне одному, наскільки нам важливо підтримувати контакт, просто подавати сигнали ("один довгий два коротких") що ми пам'ятаємо одне одного.
     Це так важливо відчувати, що хтось думає про тебе. І коли ти бовтаєшся під вітрилом посеред безкраєї пустелі хвиль і небес, і коли вештаєшся тропічними островами. І нехай навіть той, хто про тебе думає, не поділяє твого захоплення сновиганням океаном (бо ти за увесь цей час і сам не змозі толком пояснити чого тебе сюди так тягне), проте важливо, що він тебе згадує, підтримує думками й чекає від тебе звісточки.
     Вечір суботи на Джамайці – це "шо–то особенного". Ні, в марині усе вельми пристойно, я б навіть зауважив заради шабату, кошерно. Душ з гарячою водою, мало народу, сек'юріті, таке інше. Ну ми помились, причепурились, дочекались доки з прогулянки сутеніючим Порто Антоніо повернулась "трійка" Командора (він не хоче залишати яхту без нагляду, навіть незважаючи на охорону й прохід в марину лише за електронними картками), та й пішли разом з Оксаночкою шукати місцевий ресторан, де за рекомендацією вет-сан лікаря добре готують рибу.
     Слухайте, ми таке побачили!! Усі розповіді про ямайський стиль життя нервово курять травку в сторонці. Народу – купа, усі перукарні забити жінками й чоловіками, усім щось на голові роблять. Антисанітарія повна, бо усі розуміють, що мікроба вона бруду боїться і від нього гине. Автівки усі з "правим", тобто неправильним кермом, проте їздять по "правильному" боці вулиць, звукові сигнали не лише не заборонені, а навпаки – саме ними місцеві спілкуються (навіть поліція так роз'їжджає), вулиці вузенькі, нетрі починаються просто в центрі міста, дорогами вештаються місцеві та ми, бо тротуари зайняті торгівлею, ще й машини припарковано. Галас стоїть неймовірний, додатково з усіх щілин реве "реггі", все ж таки це його батьківщина. Зупинились біля однієї ятки на тротуарі запитати що там у них булькає в каструлях, а за власником реве колонка ватів на 75–85! Ледве розчули, що то у них chiken soup. На вулицях і в закутках витанцьовують місцеві вже обкурені бомжі в характерних шапочках, і просто місцеві, в банданах і без.
     Побачене настільки вразило, що вже якось розхотілось йти до місцевого ресторану, згадали про то, що в марині є вельми порядний заклад – бар з їжею й басейном, та й почалапали "додому".
     Бар дійсно був суперовий. Ми із Ксюнею замовили рибу під місцевими прянощами, креветки–гріль, а до них – карибські коктейлі. Спочатку Піно Колада з кокосовим молоком, потім Ром Колінз, потім Ром Пунш (нарешті ж треба скуштувати напій імені нашого катамарана!). Ну, а на десерт – по подвійному замороженому Дайкірі без цукру і добавок. Дівчата казали, що такого у них не роблять, але мені вдалось потоваришувати з барменом з Куби і він, оцінивши наш смак, пішов на зустріч і зробив їх. Було чудово – ніч, напої, "реггі" з міста, гостра рибка, а на десерт – москіти! Тут тепло і волого, тож вони також вечеряють.

Настала волога тропічна ніч, ми повернулись на кат, вляглися і тут зрозуміли, що заснути навряд чи вдасться: москіти, з нагоди завтрашньої неділі, вирішили продовжити вечерю до ранку, те ж саме вирішили й місцеві. З двох нічних закладів до 4-ї ранку ГРИМІЛО веселе "реггі", у паузах підспівували, обпившись рідкісною в цих краях кров'ю білої людини, москіти. Більш за інших вони вподобали мене. Закрити люки неможливо, бо вологість і спека, київські антикомарині засоби на них не впливають, музика гупає, я гупаю по тілу у такт їй, тобто загальне свято триває. Одна радість, Оксанка з її рідкісним подвійним резус-фактором крові спить і майже не реагує на мої танцювальні рухи вночі.

  Нарешті не витримую. Встаю, одягаю шорти, йду прийняти душ в марину, повертаюсь, наливаю собі на три пальці віскі, одним ковтком всмоктую, бо ж нерви. І тут стається диво – музика замовкає. Дивлюсь на годинник – 4-та ранку. І чого я раніше цю процедуру не зробив, може б допомогло?! Нарешті засинаю і про все забуваю... Джама–а–а–а–йка!!  

17 грудня, неділя. День тридцять п’ятий. 
Прокинулись рано, о 6:30 (до речі, нарешті саме по прибутті на Джамайку судновий годинник рішенням Командора нарешті було переведено на місцевий час. До цього усі вахти, записи в судновому журналі й т.д йшли за Лондонським часом, що розходився з місцевим аж на 5 годин і часом добряче збивав з пантелику: «О котрій завтра схід сонця?» – «Десь об 11.30 дня!»)

Вирішили до сніданку прогулятись парком, в якому розташована марина і самим Порт Антоніо. Потім душ і сніданок. Та не сталося як гадалося. Не встигли закінчити погулянку по парку, як почався дощик. Довелось бігти на човен й задраювати люки. Потім вже вирішили піти в душ. Ну а потім і до міста.
     Там сьогодні тихо, усі готуються до служби Божої, церкви відкриті, бомжі щось варять на вогнищах, мабуть травку.
     Тинялись, сподіваючись хильнути справжньої ямайської кави, та де там! Усе зачинено після вчорашніх нічних гульок. Блукали-блукали, а потім раптом знайшли відкритий місцевий заклад, зайшли – локальний фест фуд, але чистий, охайний і кажуть що еспрессо роблять. Постояли в черзі й замовили місцевий сніданок: курча в пряному соусі, смажені банани, картопля, пончики, тощо, плюс соки й кава. Все дуже смачне й незвичне, а от каву зробили фактично розчинну, ще й у паперовій "скляночці",... Дегустацію справжньої доведеться відкласти...

Каву продегустували в барі в марині, коли розраховувались і виписувались. Кава як кава, смачна, бо не гірка як українська арабіка.
     Віддали швартови десь по 12 дня, відразу ж по виході з бухти почали гупати високі хвилі: таки прогнози берегової підтримки справдились, вітер північно-східний, до 18-20 вузлів, піднімає досить високу хвилю, майже бічну для нашого напрямку, оскільки рухаємось вздовж берега на захід, до Монтего Бей.
     На ніч зайшли перестояти на якорі в бухту Оракабеса. Заходили вже коли стемніло, поночі шукати захід у бухту, буйки і місце для ставання на якір – велика морока. Та все ж це краще, аніж іти далі в таку хвилю на ручному управлінні. Та й час нас тепер не підганяє, до Куби тут через протоку – рукою подати. Отож, відтепер можемо дозволити собі перейти на каботажне плавання (походить від слова cabo – "мис", т.т. плавання від мису до мису, від суші до суші). Заякорились наче й надійно, та все одно несемо по одному нічні вахти аби контролювати чи не зриває з ґрунту наш якір.
     Рідкісна загальна вечеря зі спагеті болон'єзе з вином пройшла у дружній атмосфері.

18 грудня, понеділок. День тридцять шостий.
О 5:30 ранку підйом, зняття з якоря і в путь, до Монтего-пляжа, бо щоб підійти туди ще при денному світлі треба виходити чим раніше. Обережно вийшли, ледь на наразившись на рибальські нетрі, що хтось поставив просто серед проходу. Вперед!

  І треба відзначити, вперед у нас вийшло! Та ще й як! Вітерець був північ-схід-схід, тобто підходящий для нашого руху вздовж північного узбережжя Джамайки, а от сила вітру... до 31 вузла! При тому, що штормовим вважається вітер більший за 26 вузликів. І це при ясному блакитному небі і яскравому сонці. Поставили лише трохи зарифлений стаксель і... полетіли! Хвилі величезні, під 4-5 метрів, короткі, нам у праву раковину (т.т. бік-корма). Хилитає так, що можна стверджувати, що за увесь перехід гіршої хитавиці не було!  

Наш катик підскакує на бурунах хвиль, підноситься на вершечок, перевалюється з поплавка на поплавок і зісковзує вниз. І знову підхвачується новою хвилею. На такому сьорфанні з хвилі викатуємось часом і до 9-10 вузлів.
   У зв’язку з переходом на каботажний режим плавання Командор розписав вахти по-новому, адже тепер йдемо лише вдень, вночі стоїмо на якорі: знову кожному - по 2 години вахти і 2 – під вахти.   
   Від такої хитавиці йду відлежуватись в каюту. І не спиться, й не лежиться, і сон мене не бере. Розбирає лінь, слабкість, не можу себе вишкрябати з койки і випхати на свіже повітря. Піднімає мене лише запах з камбуза: щось таке смачне, таке домашнє, таке рідне! Виповзаю нечесана й немита: Сашуня готує нам на сніданок паштет з білої квасолі! Ну як йому вдається так бадьоро триматися самому, ще й за мною турбуватися. Аби не його підтримка – я би взагалі тут не їла й не пила. Бо ані зранку мені ще не хочеться їсти, ані увечері після вахт вже не хочеться. А він готує, наполягає, ледь не з ложки годує. Напевно, це кохання. А може якийсь розрахунок?
     Планували перехід закінчити під вечір, натомість стали на якір в Montego bay вже о 15:30, середня швидкість 6,7 вузлів, пройшли-пролетіли 68 миль за менш ніж півдня. Щоправда, за рішенням Командора за штурвалом були тільки чоловіки, вахти по 3 години, бо кермування сьогодні вимагало повної уваги і зосередженості, занадто екстремальними були умови переходу.
     Пройшли повз увесь Монтего-бей, роздивились розкішні резорти, готелі, гольф-клуби, пляжі-пальми і таке інше. Зараз стоїмо на якорі не дуже далеко від аеропорту, літаки злітають і сідають майже що п'ять-десять хвилин, просто лондонський Хітроу якийсь, а не Джамайка. На наше щастя "реггі" сьогодні майже не гримить, а може просто бережуть нерви приїжджих багатіїв. Проте саме місто досить голосне: ті ж самі звукові сигнали машин, особливо в пробках, які тут численні; ревіння двигунів без глушників усіх видів транспорту починаючи від мотоциклів і закінчуючи вантажівками; гупання музики на всю потужність динаміків з вікон кожної другої машини (ми стоїмо неподалік дороги); якась дискотека-караоке на пляжі... Здається, саме ця какофонія і є візитною карткою Джамайки, не залежно чи то провінційне "тихе" містечко чи фешенебельний резорт.
     Завтра нам треба зробити добовий перехід до Куби, причому близько 90 миль – протокою між Джамайкою і Кубою, де за прогнозом і всіма законами фізики вітер буде задувати з не меншим захватом, ніж сьогодні. Ще й має додатись бортова качка, бо бакштаг нам точно не світить. Підемо відсипатись і набиратись сил. Усім добраніч! І нехай Святий Миколай принесе усім щось хороше під подушечку, а найперше – світлого святкового настрою і радості повний міх!

19 грудня, вівторок. День тридцять сьомий.
Любий Миколаю!
     Оскільки ми теж діти, хоч і дорослі (ну бо хіба ж не дитвацтво пертися через океан туди, куди можна купити квиток і долетіти за кільканадцять годин?), то в цей день дуже прошу уділити і нас дарунком. Знаю, що сьогодні, можливо, вже трохи запізно писати листа, та все ж вірю, що ти встигнеш його прочитати. Не буду просити нездійсненного: сухих і чистих простирадл, несолоної води у морі чи солодкого смаколика під подушкою. Маємо від нас п'ятьох лише одне маленьке бажання: направ, будь ласка, хвилю в протоці між Джамайкою і Кубою, на північ і хоча б трішки зменш її! Всього лиш на сьогодні.
     Ти, певно, ніколи не подорожував яхтою чи катамараном і не знаєш, що бічна хвиля для них не зручна і навіть небезпечна. У нас же сьогодні не просто бічна, зі сходу, а хвиля у праву вилицю, т.т. в кут між носом і бортом. Вона розкачує катамаран з боку на бік, а він своїми розчепіреними поплавками намагається утриматись на воді, біжучи назустріч шаленому північному бейдвінду неначе ігуана по воді.
     При такій бортовій хитавиці всередині судна важко не те що в штанину ногою попасти, а й просто пересуватись, бо тебе проносить непередбачуваним нахилом ката ледь не сторчма через увесь салон, і добре якщо ти встигнеш ухопитись за поручень чи край стола, хоча тобі, насправді, треба було всього лиш дійти пару кроків до камбуза. А величезні хвилі з шумом розбиваючись об поплавок, заливають увесь катамаран і проникають всередину через люки, бо частина з них не герметичні й або прокрапують, як в нашій каюті, або й просто ллються як в камбузі. До того ж Командор (чи його дружина?) відкрили люк в своїй каюті на провітрювання, бо в таку спеку дихати й справді нічим, і тепер, після отримання пари відер забортної води, увесь салон завішаний їхніми простирадлами, подушками, майками. Як тільки ми вийшли з Montego Bay о шостій ранку, одразу й попали в цю зустрічно-бокову хвилю з зустрічним же вітром під 20-25 (з поривами до 31–32), так і вибовтуємось під зарифленими гротом і генуєю ось вже шосту годину. Вітер, насправді, непоганий, але він підняв добрячі хвилі, що часом накривають наш кат "з головою", хіба що щогла стирчить серед Карибського моря. Відповідно, у ці хвилі усі, і ті хто несе вахту, і ті що лежать в салоні, відпочиваючи після неї, і ті хто як я, притиснутий до простирадл приступом "морячки", через незагерметизовані" люки отримують свої "відра" солоненького. Під таким вітром ми летимо 8-9, часом до 10-11 вузлів, і саме це нам і потрібно аби пройти через протоку засвітла, а там вже, біля  кубинського Cabo Cruz сподіваємось прикритись берегом і йти спокійніше на архіпелаг Сади Королеви. От лиш аби хвиля була хоча б трііішечки меншою і в іншу сторону!
     Любий Миколаю, ми так сподіваємось, що ти вже розніс подарунки діткам в Україні і тепер матимеш час почути й нас.

     Любий Миколаю!
     Дякую тобі за твій подарунок!
     Лист, мабуть, якийсь час лежав у тебе у стопці нечитаних (проте ми й самі винні, бо надіслали його запізно), тому хвилі й надалі намагались перевернути наше суденце посеред протоки Джамайка – Куба, обливаючи водою й солоними бризками. Ще й несли уламки дерев'яг, від яких ледь встигали ухилятись стернові. А одного разу поруч пронеслась ціла пальма, вигинаючись на хвилях як гадюка! Проте які красиві веселки вигравали усіма кольорами кожного разу як хвиля розбивалась об наші поплавки на тисячі бризок! Такого на суші точно не побачиш!
     Але миль за 25-30 від мису Cruz хвиля таки почала влягатись, і вітер стишився до комфортних 14-16 вузлів. Команда подумала, що це ми вже прикрились сушею. Але ж я знаю, що це ти прочитав нарешті мого листа! Правда ж?
     Саме тому я змогла наполягти на своїй вахті (бо Командор ще в бухті Montego Bay розписав розклад вахт на сьогодні на всіх членів команди, а коли почалась ця нещадна висока хвиля й шалений бейдвінд, він перерозподілив всі вахти лише на чоловіків): і хвиля не висока, і вітер не страшний – саме для мене управління!
     Але далі, мабуть, сталась якась прикра помилка. Бо під вечір вітер поволі-поволі почав розганятись знову до 20-23 вузлів галфвінд, хоч вже й без високої хвилі. Здається мені, Миколаю, що це вочевидь хлопчачий подарунок! Якомусь дорослому хлопчику, який в дитинстві мріяв ганятись на вітрильниках по Карибському морю, гратись у піратів і таке інше. Натомість, усі ці гонки в 7,5-9,8 вузлів, ще й поночі, довелось вирулювати мені. А ти ж знаєш, що я далеко не любитель швидкісних перегонів! Ну що ж, витримати я витримала. Шкода лише, що той дорослий хлопчик, якому призначався цей екстрім, залишився без твого дарунка. Чи, може, він був десь поблизу на іншій яхті? Ну, тоді я за нього щиро рада.
     Ще раз дякую, любий Миколаю, за твій сьогоднішній подарунок нашій команді. І не біда, що вони про це не здогадуються й вважають, що це Куба нас прикрила. Але ж я точно знаю, що це був ти!

20 грудня, середа. День тридцять восьмий.
Капітан Редько вчасно передав СМС-ку з привітом від нашого спільного стоматолога: вчорашній день я перетирала зубами страх, нудоту й злість від тієї страшної бічної хитавиці, заливання водою, вечірньої вахти під генуєю й гротом і летінням у пітьмі на швидкості 8-9 вузлів. Думаю, після такого скрипіння зубами стоматологу знайдеться робота в моєму роті.

  Усю ніч вітер так і тримався 15-18, з поривами до 20-22 вузли, тож ми пролетіли від Cabo Cruz до Ахіпелагу Сади Королеви до сходу сонця аж миль 60 з хвостиком. І на нашій з Сашком ранковій вахті о 5.30 вже лишалось якихось 24 милі до точки повороту на острови.
     Зранку на сітці між поплавками знайшли дві летючі рибки. Це найбільші рибки за увесь час нашого переходу. Не інакше, як Святий Миколай одарив нас.
 

Від ночі йдемо вздовж архіпелагу Сади Королеви, по правому борту. Тримаємось на відстані не менше 5 миль, хто його зна які там рифи можуть бути, навіть не позначені на карті. Командор вибрав якийсь один з заходів до островів і нам, стерновим, лишається лиш триматись вибраним маршрутом, який позначений точками на чарт-плотері. Рулимо.

Десь на 12 дня нарешті ми прийшли до визначеного Командором острова Cayo Breton й повернули у протоку між рифами до нього у визначеній ним точці. Змайнали вітрила і потроху прокрадаємось між пісчаних банок до місця підходящої якірної стоянки.

Йдемо не поспішаючи, 1,5-2,5 вузли, роздивляючись навколо. На наш превеликий жаль, мангрові ліси тут зазнали якогось лиха і більш ніж 70% їх повсихало. Ну просто тобі Чорнобильській ліс. Хоча молоденька мангрова парость вже почала відвойовувати собі території, ще вкриті загиблими деревами. Життя...

Покрутившись протоками, нарешті стали на якір на повноцінний денний перепочинок, оскільки виходити до С'єнфуегосу треба не раніше 16 години, щоб бути там у світлу пору доби.
     Пірнати на місці нашої стоянки немає жодного бажання, бо вода каламутна, та й приливно-відливна течія вузлів під 1,5, вигрібати проти неї важкувато. Відпочиваємо, а повз проходять кубинські рибалки і пропонують хто рибу, хто лобстерів. Ми чемненько відмовляємось, наче щось знаємо...
     Відпочиваємо й чекаємо відходу, коли б ми разом з припливом залишимо цей гостинний притулок у королівських садах. Поснідали (0 12.30!) знаменитою Сашковою яєчнею з беконом і смаженою рибкою. Хтось таки попірнав, хтось поспав, хтось просушив намоклі матраци, простирадла, речі.
     Рівно о 16 знялись з якоря й взяли курс на С'єнфуегос, до якого лишилось 78 миль. Це буде останній перехід під час цього круїзу! І одночасно – величезне полегшення для Оксаночки, яка героїчно і майже без нарікань витримала усю цю круїзу яхтенну "розкіш і насолоду".
     Вітру нема абсолютно, Карибське море – як скло, в морі – повний-повнісенький штиль. З великої букви Ш. Тож маємо торохкотіти цим темним дзеркалом до С'єнфуегоса усю ніч. Але ввечері сталася ще одна пригода. Щойно стали на курс, Командор вирішив зробити останню рибальську спробу. Так би мовити, на щастя. І тут... задзвонив дзвін (ринда), до якого була прив'язана жилка! Зрозуміло, що усі справи були відкинуті й вони вдвох з Володимиром почали її витягувати. За кілька хвилин з'явилась майже метрова баракуда, якій сподобався наш штучний кальмар-наживка. Рибу витягли, гачок вийняли, сфотографували з усіх боків, а потім усі чомусь подивились на Сашка.

Він відверто роз'яснив, що баракуда – риба не отруйна, але вважається жорсткою і несмачною. Проте громада одноголосно вирішила – все одно, з'їмо! Довелось йому її готувати. Засмажив, і дійсно – усю з'їли! Виявилась зовсім непогано.

Після спільної вечері ми з Оксаночкою пішли на вахту, а інші вляглися відпочивати. Сонце, майже в останнє зачаровуючи нас карибськими зимовими фарбами, потроху занурилось у море, дозволяючи зорям всіяти весь небосхил.

  Хвиля не гатить, кат не перекособучується, автопілот в таких комфортних умовах працює – сидимо, насолоджуємось карибською ніччю.
Зненацька вітер, якого на початку вахти й помину не було, задмухав до 15, 17, з поривами до 20 вузлів. Що ж, розгортаємо геную, вимикаємо двигуни і тепер насолоджуємось карибською ніччю ще й у майже повній тиші, без механічних звуків. Романтика! Мабуть, це трохи запізнілий дівчачий дарунок від Миколая.
 

21 грудня, четвер. Останній, тридцять дев’ятий день подорожі.
На свою чергову й останню вахту ми з Оксаночкою заступили о 4 ранку. Ніч вже готувалась вимикати зоряне небо і вмикати виставу "Схід сонця". Вітер, що допомагав нам наближуватись до мети усю цю ніч, майже зник, а от Куба якраз з'явилась. І вже не тільки на горизонті. Увесь ранок ми йдемо вздовж гористих і лісистих берегів Зеленої ящірки, Першої вільної території Америки, батьківщини Баккарді (виберіть що кому більш до вподоби).

 

Вже не тільки на чарт-плотері, але й у зоні бачення з'явився білий маяк С'єнфуегоса. Невже все закінчується і після майже шести тижнів в океані й Карибському морі ми дісталися бажаної мети? Довгим каналом, чи точніше заливом підходимо до С'єнфуегоса. Ошвартувались об 11.40 за місцевим часом. На диво швидко пройшли усі формальності: прикордонники, митники (прийшли на катамаран з двома собаками, які, звісно ж, першою справою кинулись до свинячої ноги, що підвішена у нас біля холодильника), офіцер марини. Усе весело, з посмішкою. Пригостили їх цукерками – були несказанно раді. А вже пляшці оковитої – то й поготів! Як і гадала, усі мої навчені іспанські слова й конструкції були витрясено з голови за ці 6 тижнів, тож я звично спілкувалась якимось есперанто з італійських слів, надаючи їм іспанських закінчень. І як завжди – усі все розуміли. Але все одно варто довчити мову коли повернусь!

Від марини Радазул на Тенеріфе до марини С'єнфуегос на Кубі пройдено всього 4517,5 морських миль.
     Невже це усе? Хтось зітхне з полегшенням, хтось – трохи зі смутком, але це будуть зітхання задоволення. Дійсно, усього чого ми хотіли – ми досягли!! Ми пронесли наш маленький український прапор через увесь океан і прилеглі до нього Кариби, і хоча він обтріпався на вітрах так, що його треба буде заламінувати на пам'ять, аби не розлізся, він – з нами. Та й наша команда просолена, з синцями і засмаглою трохи обвітреною шкірою – разом з ним!
     І на цьому можна закінчити нашу не дуже гладку, але максимально правдиву розповідь про "ВІТРИЛЬНІ ПРИГОДИ В АТЛАНТИЦІ Й НА КАРИБАХ".
     Дякуємо усім, хто разом з нами і підтримуючи нас подумки перетинав Атлантику і блукав піратськими водами Карибського басейну, дякуємо усім хто відмічав прапорцями на мапах пройдені нами милі, хто увесь час був разом з нами, бо саме завдяки цій підтримці ми й змогли здійснити наші мрії!!
     Обнімаємо вас усіх і до зустрічі!!!
П.Н.
22 грудня, Гавана.
     Те, що С'єнфуегос – перлина Куби, ми зрозуміли лише сьогодні, коли переїхали в Гавану. Усе пізнається у порівнянні. Це вчора нам здавалось, що С'єнфугос – неохайне містечко. Бо ми не бачили столиці! Сказати про Гавану занедбана – це нічого не сказати. Це – Дрезден відразу після бомбардування 45 року. Це – фантасмагоричне місто після ядерної війни. Найм'якіше – київський Поділ 90-х років. Гаванські  добротні родинні дво- триповерхові особняки, були, як і годиться, розділені новою пролетарською владою на клоповники комуналок, без проточної води, без туалетів, суворо за метражем, де звільнений пролетаріат почав вільно гадити під себе. Вулиці як щелепи зі щербинами від старих зруйнованих вщент будівель, на місці яких починають зводити нові крутелицькі безликі прибуткові центри.
     В нашому B&B стіна розподілу на рівні соціалістично-пролетарських нормативних квадратних метрів пройшлась десь по колишній вітальні. Нашим господарям, Дід'є й Анаіс дістались балкон, зала, довжелезний коридор вздовж новозбудованої стіни розподілу, по якому можна пройти лише у пів-оберта (тим, у кого стегна не як у манекенниць), дві кімнати і якась подобина кухні.
     Наш похід під палючим сонцем до готелю Національ (лише там можна поміняти валюту на куки, хоч й за по-совковому безбожному курсу!) і у зворотному напрямку – всього лиш близько години. Але те, що ми побачили за цю годину ходіння кварталами "нової" Гавани начисто відбило у нас бажання ще кудись ходити і щось роздивлятись. Проте бажання послати звісточку сім'ї та друзям було сильнішим за відразу до неймовірного шуму на вулицях. Гуркіт старих американських та радянських розбитих автівок, гучна музика звідусіль, перегукування гаванців і ще бо зна що невідоме й гучне, заповнюють усе місто. Навіть розмовляти одне з одним на тротуарі треба майже криком. Вже не кажучи про сором від споглядання напівруїн, у яких живуть гаванці. Ознаки життя, наприклад, розвішена білизна чи баки з водою, серед майже зруйнованих стін, свідчать про те, що усі придатні та непридатні для життя щілини забиті пролетаріатом, що переміг у революції.
     Те, що місто було колись багатим і красивим, можна легко уявити, роздивляючись занедбані напівзруйновані  будинки. Будинки, які колись належали заможним родинам повністю, або ж їхні квартири займали в них цілі поверхи. Будинки, що були спроектовані й побудовані у різних стилях (від псевдокласицизму до баухаузу), зі смаком і розкішшю, і які усі разом, як це не дивно, не створювали враження еклектичності. Погодьтеся – дивитись на красиве напівзруйноване місто завжди боляче, але значно огидніше й нестерпно боляче дивитись на місто, що було вщент розбите власними мешканцями. Оскільки в Гавані завжди спекотно, то проходячи вулицею доводиться, попри природний сором, "заглядати" у розчинені й забрані гратами двері до помешкань перших поверхів. І коли ти бачиш, у яких брудних і маленьких квартирках живе народ-переможець над власною буржуазією, то сором і огида до соціалізму часом просто заповнюють усе твоє єство...

    Але ж нам треба, освіжившись у "своєму" B&B, підняти зад, хай і не такий розкішний як у місцевих красунь, і посунути в сквер, позначений нашим господарем на карті як місце з "вільним" WIFI. Інтернету вільного і безкоштовного у вільній Кубі не існує, треба купити Інтернет-картку і кожного разу, заходячи в інтернет, реєструватись. Проте і це не гарантує підключення. Бо, сидячи на одній лавочці, мені вдалось знайти мережу й підключитись, а Володі з надцяти спроб – ніяк! Місцеві, здається, знають про географію доступу більше, тому й скупчуються у певних місцях. І від напруги на трафік інтернет там також зникає... Проте, для гаванців це фактично єдина можливість поспілкуватись телефоном з американськими родичами, бо міжнародні розмови коштують грубих грошей, та й контролюються "службою" майже тотально.

Місто прокидається рано, кубинці у шортах, скубучи себе у різних місцях, напівсонні з'являються на вулицях, запалюючи перші сигари-сигарети. Наростаючий галас, постійне протискування через довжелезні черги, що "розкинулись" на тротуарах за м'ясом, яблуками, за відносно свіжим зеленим салатом, за ще невідомо чим, обминання припаркованих на тротуарах машин, моторолерів, вибоїн, дірок і надовбів – і споглядання руїн, руїн, руїн! І постійний "аромат" сміття з контейнерів, це усе й є красуня Гавана.

За десять хвилин Сашко першим проговорює вголос те, що на язиці у кожного з нас: давайте завтра їхати в аеропорт відразу після сніданку?! Я і Володя погоджуємось миттєво, бо насправді й самі про це думаємо: там кондиціонер, чистота, інтернет, а головне – тихо!!! Ми ще вчора вирахували, що виїжджати з B&B до Варадеро треба десь о другій дня, але зараз ми готові їхати й опівдні, і навіть раніше.  Ну, а що ще робити в цьому місті?!
     – Треба випити, – знаний рецепт від Сашка в таких ситуація, він киває на якийсь заклад поруч, поки ми зі впертістю совкових туристів тягнемо себе і його оглядати "старий квартал", аби поставити ментальну галочку: "були, бачили". "Ага" – погоджуємось ми з Володею.

  "Тапас & коктейлі" – це така собі невелика забігайлівка на 5-6 столиків. Мохіто і дайкірі, з проханням мінімум цукру – саме те, що потрібно в четвертій дня в п'ятницю в Гавані. Ось освіжимось, переведемо подих і почимчикуємо далі, треба ж ще знайти десь ресторан або якусь кав'ярню на вечерю.
 

І тут... Троє у білих сорочках і штанях розчохлили щось на ніжках поруч з нами: віброфон, та ні, вже немолодий ксилофон! А ота червона штуковина в кутку виявилась електричним контрабасом! Барабани ми помітили раніше... А коли старший з "братів" музик постукав для ритму паличками, а двоє інших підхопили, ми зрозуміли, що ми звідси вже нікуди не підемо. Що "галочка" проти "старого кварталу", й проти фортеці не важлива. Що саме оце, отут, і є справжня Гавана, не туристична.

 

Що саме це ми будемо згадувати про місто, а не якусь там фотокартку з показними відреставрованими будівлями набережної Малекон чи розвалюхами-будинками.
     Ми переспівали з гаванськими троїстими музиками увесь знаний нами іспаномовний репертуар, починаючи від «Besame mucho», до «Quisaz, quisaz» i «Paloma, adios». Двоє з музик не просто могли кілька слів сказати російською, а ще кілька – українською, а й заспівати виключно для нас пісню з репертуару Антонова. Мабуть, вчились десь в Союзі, чи з огляду на нестарий вік – в Україні, бо на Київ відреагували дуже, дуже приязно й радо.
     І під ці кубинські джазові вигравання та переспіви вже не здавались бідними й нещасними діти, які поруч з закладом на вулиці грали у "вибивного" і в своєрідний гандбол зовсім не м'ячем, а пакетиком з-під соку. А хто сказав, що від цього гра стає не такою цікавою чи веселою?
     І не думалось, в яких умовах живуть оці дівчата, які, проходячи повз і зачувши з нашого закладу ламбаду, ввалились усією галасливою компанією покрутити розкішними сідничками настільки розкуто, весело й природно, що мені ледь вдалося втриматись самому й втримати Оксаночку. Танцювали вони просто тому, що музика гарна, просто тому, що вечір п'ятниці, просто тому, що вони вміють радіти життю й не помічати його неприємні сторони.
     Нам було весело й приємно на них дивитись. І трохи заздрісно їхній безтурботності. Це також Гавана!

23 грудня, все ще Гавана.
Зранку не спиться, організм, що звик до вахтеного стилю життя, прокидається через кілька годин сну. В п'ятій ранку його вже не можливо вмовити поспати ще трохи, тому, хоча час ще ранній, але ж ми вже допхались за тридев'ять земель, то й примушуємо себе одягнутись та йти оглядати "стару" Гавану. На Малекон виперлись ще о шостій, у місті незвично тихо, немає ані народу, ані торохкотячих і чадно-вонючих автівок. Темно, схід сонця лише готується кимось нагорі, але рибалки вже стоять на своїх місцях. Йдемо, дивимось на Карибське море, розуміючи що це майже останній раз.

Нарешті дістаємось до "старої" Гавани. Спочатку здається, що вона у кращому стані ніж "нове" місто, але пізніше на третьому-четвертому кварталі, розумієш, що насправді нічого не змінилось, просто неподалік розташований музей революції, тому прилеглі до нього будинки показово відреставровані. А далі – все теж саме.

Дійшли до місцевого Капітолія, де розмістилась "народна" влада. Велика площа, де розташована будівля, вельми простора і чудово доглянута. Але! Майже за будинком парламенту починаються ті ж самі руїни-нетрі. Соціалізм зупинити неможливо!
   Брудними вулицями, вдихаючи вранішній сморід й аромати сигар, що їх палять прибиральники, знову доходимо до інтернет-скверу, де остаточно вичерпуємо ліміти своїх, куплених ще у С'єнфуегосі карток. І ця справа завершена.
     До речі, це, мабуть, перше місто, в якому нам не вдалось купити традиційний магнітик на холодильник. Сувенірів нема!!! Одна вітрина в одному на все місто магазині з такими страшненькими й до зубного скреготу стандартними трьома-п'ятьма магнітами на усю столицю?! У той час як в С'єнфуегосі і в Тринідаді були цілі вулиці з сувенірами, намистами, сережками, браслетами, вишиванням, виробами з дерева, з металу. Отож, в чергове зрозуміли (на жаль, як завжди, запізно), що С'єнфуегос – таки перлина Куби не лише щодо краси, а й щодо підприємництва.
     Хоча з продуктами і там, і тут – повнісінький соціалізм. Зрозуміти це не важко: після другого чи третього "супермаркету", куди заходили в пошуках якихось фруктів для Володі, виявили дивну однорідність асортименту усіх магазинів: полиці заставлені консервами томатної пасти, сухої квасолі, олії, сухих сніданків і меду. Є 1-2 морозильні камери з якимось перемороженим м'ясом. Свіже, не морожене, м'ясо продається тут таки, в центрі Гавани, з пересувних яток чи в магазинчиках. Один з таких магазинів – прямо напроти нашого В&В і ми спостерігаємо зі свого балкону як підтягується народ до привозу свіжих тушок, утворюючи чергу. Навіть окрики "Сеньйора, вас тут не стояло!" – зрозумілі без перекладу, вони вимовляються однаково по всьому соціалістичному світу. Полиць для свіжих овочів-фруктів в магазинах не передбачено взагалі! На вулиці намагалась розпитати у місцевих тіточок де можна купити свіжі фрукти. Пояснили, що лише на базарі, який зараз вже зачинений. "Дитинко, це ж так дорого!", – бабуся похитала головою.

    Ага, це ми й так розуміємо. З таким безбожним курсом для іноземців 1 кук – 1 євро або 0,8 долара, звісно, усе виходить скажено дорого.

Добре, що зранку господарі зробили й справді розкішний за кубинськими мірками сніданок: кава, чай, булочки, масло, мед, смажене яйце, таріль з фруктами, свіжий ананасовий сік. Для Володі – кілька тарелів з фруктами, а коли зрозуміли, що він і справді нічого іншого крім фруктів-овочів не їсть, то підсмажили йому ще й баклажан. Таки попри соціалізм, кубинці залишились відкритими, добрими, гостинними й життєрадісними.
     Перед від'їздом з B&B підняли келихи  разом з Командором і його дружиною (вони залишаються в Гавані ще на один день) за успішний перехід до Куби, подякували одне одному, і, дочекавшись таксувки, вирушили до аеропорту Варадеро.

     Нарешті додому!!!

 

 

   
           
     

 

Початок   Подорожі   Хто ми   Чому   Контакти