Header image

 

         
           
 

Тенеріфе – Кабо Верде

Кабо Верде – Антигуа

Антигуа – Куба

 

 

КАБО ВЕРДЕ – АНТИГУА

Четвер, 23 листопада. День одинадцятий.
   Потягнулась за гребінцем, треба б таки коли-небудь розчесатися. Вчора в марині Мінделу перед виходом збігала в останнє в душову, помила голову, прибігла на яхту і там закрутилось: доливаємо воду в баки, віддаємо швартови і виходимо. Поки усе це робили,  волосся саме собою на вітрі висохло, потім відразу о шостій вечора – Сашкова вахта, я на годинку пішла перепочити, потім о восьмій – моя вахта, потім підвахта, знову відпочити. О шостій ранку, оце зараз (по UTC, т.т. по Лондону, а по місцевому це пів на п'яту) – знову на вахту. Втім, а навіщо його перед вахтою розчісувати? Все одно зараз закрутиться й обтріпається. До того ж, океанські вітри вклали його в таку досконалу зачіску "легка океанська недбалість", якій позаздрили б кращі перукарі.   

За бортом зоряна тропічна ніч, але потроху починає сіріти, і десь о 7.50 встає сонце.

   

Вітер, який підганяв наш катамаран вчора увесь вечір і півночі, тепер влягається. Повземо близько 3 вузлів.
     Виходить на свою вахту Командор і починаємо вправляння в перестановці вітрил в надії спіймати вітер: блістер (він же генакер) - на правий борт, блістер - на лівий борт, блістер плюс генуя "в метелика". Усе намарно, бо вітер всього лиш 4–6 вузлів, то звідкіля б взялась швидкість у ката? Майнаємо всі вітрила й надалі цілісінький день йдемо під двигунами. Так, не спортивно, зате ж хоч дихати можна в такій спеці.
     Сонце неначе в якомусь хмарному серпанку. А в той же час – отака спека!
     По різні боки яхти – абсолютно різне небо. По лівому борту – білі хмарки на темному небі, по правому борту – темні хмари на світло-блакитному. А ми йдемо рівно посередині цього неборозділу.
     Океан зовсім втихомирився і зараз нагадує величезну переливчасту краплину ртуті. Хвилі як такої нема. Є піднімання й опускання величезних площин, розмірами зі спортмайданчик: ось ми неспішно піднімаємось разом з одним майданчиком, на мить зависаємо, а тепер повільно опускаємось.
     Витягаємо на просушку матрацики з овочевої каюти. Так, в Мінделу вони повністю висохли. Але ми вперто продовжуємо практику заливання їх водою: вихід з марини був досить швидким (аби вийти засвітла і пройти пролив між островами), і ми знову забули задраїти всі ілюмінатори. На щастя, постраждали лише матраци, до овочів хвиля не дістала.

Після сніданку виявляється, що знову закінчилась вода в носовому баку. Оце так! Отже, як і минулого разу, то не ми її вихлюпали за дві доби, а таки десь є протікання цього бака. Командор з Володею в Мінделу обстежили його найретельнішим чином, проте не знайшли ушкодження. Але ж чудес не буває: за одну ніч вода зникла. Що ж, принаймні, тепер знаємо, що маємо розраховувати на два кормові баки плюс опріснювач.

 
Вдень під хамон, цього разу вперше в житті нарізаний Сашком з Командором, відкорковуємо пляшечку тенеріфського червоного. Прекрасно збадьорює і підтримує командний дух!
     Сьогодні влаштували помідоровий день (потребують якнайшвидшої утилізації!): до вже майже ритуальної ранкової Сашкової яєчні я зробила помідорно–тунцевий салат, а на обід Тетяна героїчно натерла на тертушці помідори на гаспачо. Такий смачний суп, що їв навіть Володя!
 

Проте помідори – ще не найгірше збереглись серед усіх овочів. Лідером виявилась папайя! Вона почала псуватись ще в перші дні переходу. А їсти її, окрім дружини Командора, не хотів ніхто. Ну не прийшлась вона до душі нікому, навіть вегетаріанцю Володі! Отож, вже на підході до Кабо Верде ми пустили у вільне плавання штук п’ять папайок, всі як одна жовті (хоча купувались ще зеленими) й підгнилі. Проте ще кілька мучениць жовтіють і підгнивають в овочевій каюті під запевняння дружини Командора, що їй овоч (чи вона таки фрукт? Без інтернету ж так і не знаю!) дуже подобається і що вона їх буде під’їдати. Колись. Не сьогодні. Обов’язково.  
     Сонце припікає і згори і з боків, відбите від дзеркала океану. Матрацики на такому сонці  сохнуть швидко. А на підході чергова проблема – з супутниковим зв'язком: немає мережі. На красивих електронних кольорових картах зона гарантованого  покриття Thuraya тягнеться ще миль на 300 на захід від Кабо Верде. Проте телефон вперто не бажає знаходити усі супутники. А без нашої смс-ки з Турайї на київську фірму не можна активізувати інший супутниковий телефон Inmarsat. По черзі з Сашком носимося по всьому катамаранові, хіба що на щоглу з телефоном не видираємось "ловлячи" супутники, сподіваючись підключитися. Усе намарно, нас не "бачать" – зв'зку немає...   

Сонце втомлено заходить на спочинок о 18.50 за місцевим часом або ж 19.50 по UTC, даруючи розкішний вид на захід і перепочинок від спеки. Сповзаю в кокпіт. Звісно, можемо йти і без зв'язку, без метеопрогнозів. Врешті решт, ми ж вільна яхта, а не круїзний корабель, можемо ходити по океану за будь-яких умов. Але уявляємо як будуть хвилюватися родичі й близькі, коли від нас не буде ніяких повідомлень.

  А ми про них постійно думаємо. Навіть якщо дехто в цьому сумнівається. І про дні народження друзів пам'ятаємо. І про не відкорковане божолє (це ж яку силу волі треба мати!!!), яке зберігають для нас Андрій і Галя. І про тих, хто потроху опановує систему координат і прапорцями на карті відмічає просування нашого катамарану на захід. І хто наспівує Бетховена разом з нашими гіка–шкотами. І хто слідкує за нашими пригодами разом з Котиком Шкотиком. Ми згадуємо їх усіх часто і ці спогади зігрівають нас і надають нам сил і натхнення.
     З цими думками й засинаю після вечірньої вахти.
     За добу пройшли 124 милі (розрахункова доба у нас на цей перехід Кабо Верде – Антигуа – з 17.45 по 17.45 UTC, оскільки з Мінделу вийшли саме о цій годині).
 

Виставляю будильник, зосереджено перепровіряючи аби не помилитись. Ця часова роздвоєність: на наручному годиннику в мене стоїть час місцевий, але вахти несуться по UTC. Поки що різниця всього лиш 1 година, далі на захід вона буде збільшуватись.

Пятниця, 24 листопада. День дванадцятий.
    На нічну вахту відтепер можна виходити в шортах. Сашко навіть в одній футболці свою відстояв. А я на майку накинула ще фліску. Проте, здається, скоро й її можна буде скласти подалі у шафу. Теплішає.
     Океан зараз світиться зовсім інакше. Не розсипами зірочок, які спалахують і гаснуть, а черенями м'якого світіння, розміром від невеликого блюдця до великої тарелі, які засвічуються під обома поплавками катамарана, і потім неспішно зменшують інтенсивність світіння і врешті гаснуть десь аж там, в темряві. Це можуть бути як медузи, так і колонії ночесвіток чи якихось кишковопорожнинних.
     Вітру нема зовсім. Повний штиль. І місяць, і зорі трохи прикриті якимось маревом, так само як і сонце вдень. До чого б це воно? В наших широтах – це прикмета вітру на завтра. Але, може, у них тут зовсім інші прикмети?
     Володі за нічну вахту вдалось досягти недосяжного: знайшов мережу Турайї і Сашко разом з ним встиг двічі відправити смс-ку на київський офіс Інмарсата. Тепер чекаємо, коли вони активують наш номер.
     Після чергового традиційного ранкового овочевого огляду викинули банани і половину груш, які тримались прекрасно майже 2 тижні, а потім враз зіпсувались. Папайя продовжує агонізувати. Перець, капуста, баклажани і манго тримаються. Авокадо майже увесь перезрів і їсти його зараз - суцільне задоволення. Лимони й апельсини – як щойно з магазину, свіженькі й бадьорі. До цибулі й картоплі вирішили не заглядати, хай буде як буде.    

Попри сподівання всієї команди, ранок не приносить ані вітру, ані навіть надії на нього. Сонце вже о 9 ранку (за місцевим) припікає до 28 градусів, небо безхмарне і прозоре, океан ліниво ворушиться, піднімаючи й опускаючи лани води.

  За більш ніж добу відсутності вітру гуркотіння моторів всім вже остогидло! Під проводом Командора знову починаємо вправляння з вітрилами: ставимо блістер – попрацював кілька годин і заполіскує. ОК, майнаємо блістер, розкриваємо геную. Ставимо грот. Міняючи галс, перекидаємо геную з лівого борту на правий. І все це – у 30 градусну спеку. Скачемо катамараном як мавпи, чіпляючись за шкоти, фали, відтяжки. Впираємось ногами, тягнемо руками, крутимо лебідками. Пітніємо. Це вам не північні широти. Тут, на 16–й паралелі, вздовж якої йдемо від Кабо Верде і до Антільських островів, вдень вже навіть шорти-непромоканці заважкі, лише звичайні шорти і топік.  

Вітер знову кудись зникає. Відпускаємо усі шкоти, даючи вітрилам змогу самим знайти його подих. Потім обережно підтягуємо, підлаштовуємо. Фух! Нарешті щось завіяло, щось впіймалось в парусину і катамаран потихеньку поповз вперед, на захід. Мокрі, втомлені, але задоволені попадали в кокпіт, ховаючись нарешті від сонця і підсушуючись на цьому благенькому вітерці.
     Найкращий і перевірений досвідом багатьох поколінь моряків поповнити свій водно-сольовий баланс після таких робіт – по келиху білого з водою і льодом.
     В таку спеку важко думати про суп, борщ чи гречку з тушонкою. Хочеться чогось не гарячого і не довгозігріваючого. Салат з капусти і яблук прекрасно доповнив запечену курку і смажену картоплю. Капуста збереглась прекрасно, пролежавши 2 тижні. В запасі є ще 3 капустини. Хоча брали її з розрахунку для борщів, але зараз здається, що краще її залишити у свіжому вигляді на салати. А з борщами щось вигадаємо.
     Нарешті наш "супутниковий" ваучер було активовано і нам вдається відправити смс-ки через Інмарсат! Видихаємо з полегкістю, бо дуже переживали як би хвилювались усі близькі та рідні через нашу мовчанку.
     За кілька годин приходять СМС-ки від капітана Редька. Хм, прогноз на наступний день зовсім не обнадійливий: вітру не буде! Значить, знову доведеться торохкотіти під двигунами. Між іншим, за 27 годин вчора і сьогодні ми спалили близько 80 літрів. Це багато! А П'єтро розповідав, що нам нашого баку вистачить на 2000 миль. Казки Альборану!

  Сонце хилиться до виднокраю. Сьогоднішнє його занурення в океан особливо красиве. Захід не надто яскравий, трохи приглушений, пастельний, проте насичений кольорами. За Лондонським часом – 19.50. Але ми знаходимося в часовому поясі UTC–2, і за місцевим часом це 17.50. Ранувато як для заходу...

На нічну вахту вже виходжу без фліски, лише шорти і футболка. Ще на підході до Кабо-Верде був місяць-молодик, а зараз вже добряче приріс. Дивно, але тут він зовсім інший, ніж в наших широтах: лежить ріжками догори, достоту як на прапорах деяких південних країн, чи на мінаретах. На спокійному і гладенькому, як озеро, океані, місячна доріжка виблискує майже картинно. Ба більше, навіть від найбільш яскравих невисоких зірок тремтять тоненькі доріжки. І ніякого натяку на вітер!
     Та краса красою, а таке безвітря призводить до того, що все ж таки майнаємо геную і вмикаємо двигуни. На жаль.
     Навіть не дивились миляж за сьогодні. Відчуваю, що надзвичайно мало. Аби миль 60 набралось...

Субота, 25 листопада. День тринадцятий.
    У Радазулі Альборан нам встановив абсолютно новий грот, тому вдень він біліє як гірській сніг і, затуляючи сонце, надає нам захист від його незвично-пекучих зимових променів. Але вночі, при світлі зірок він несподівано стає чорним і, враховуючи наше майже невідчутне ковзання по спокійному океану, Ron Punsh починає нагадувати піратський вітрильник, що тихенько і непомітно підкрадається до чогось. Якщо вдень грот рятує від сонця, то вночі він затуляє зірки, наче ковтаючи їх, не залишаючи шансів на насолоду від споглядання небесного куполу переповненого ясними, а не мерехтливими як на суходолі, зорями. Це його друге обличчя, трохи хижацьке. В такі вахтенні години залишається тільки милуватись зоряними доріжками на воді та відблиском в Атлантичному океані Чумацького шляху, або ж спостерігати за невеличкими, сяючим діамантами хвильками на темній воді, які від нашого повільного просування вперед, виблискуючими смужками, розходяться по темній воді. Як не крути, але у нічних вахтах є своя насолода. А також захват від того, що ти тут і можеш все це, нарешті, бачити своїми очима!
     Ну, і крім того, набираючись від океану мудрості, зайвий раз пересвідчуєшся, що одна й та сама річ може бути і світлою і темною, все залежить від фону, на якому вона існує...
     Взагалі, нічні вахти – це не лише спостерігання за океаном, суднами, вітром і вітрилами, це ще й час для спілкування. Зі своїм підвахтенним. От ми з Оксанкою й завели розмову про часові пояси, проте не в сенсі законодавчому (яка країна який собі час обирає), а в сенсі астрономічному. Уся земна куля розбита на 24 часових пояси, кожен з них завширшки у 15 градусів широти. Входячи у новий пояс, треба переставити годинник на одну годину вперед чи назад. Оскільки ми рухаємось зі сходу на захід, то години треба віднімати, тобто, стрілки годинника відкручуються на годину назад.
     Отут і з'ясувалось, що пройдену відстань, чи відстань до мети подорожі у відкритому океані, можна вимірювати не тільки у милях чи градусах, але й у часових поясах. Наприклад, ми зараз у другому поясі, тому різниця з Лондоном – 2 години, а до Кариб, що розташовані у 4 поясі, нам ще двічі переводити стрілки годинника назад. Звичайно, що стрілки переводяться не заради розваги, а для того, щоб не переплутати сніданок з вечерею чи обід з five o'clock. Бо інакше життя може просто втратити свій глибинний сенс, та й зуби невідомо коли чистити.
     На нічній вахті Командора осяяла геніальна думка як зекономити паливо: йти не під двома двигунами, а під одним, по черзі змінюючи лівий і правий. Спробували – дійсно, можна йти. Вирахувати економію складно, бо по-перше, нема лічильника мотор-годин, по-друге – паливний бак теж без будь-яких позначок. Але будемо сподіватись, що один двигун на 1100 оборотах на хвилину «з'їдає» менше, аніж два на тих самих 1100 оборотів.
     Врешті, навіть економний режим нарешті можна зараз буде вимкнути, бо зранку, на нашій з Сашком вахті, просинається якийсь легенький вітерець. Швиденько розгортаємо геную і до виходу Командора вже хвалимось йому ходом під вітрилом. Нехай не летимо, але ж своїх 3 вузлики даємо. І без солярки!
     Відразу після сніданку наша родина береться в чотири руки за приготування борщу. Ріжемо, обсмажуємо, усе – в скороварку. П'ять хвилин – до закипання, десять – на мінімальному вогні. Все, борщ готовий. Щоправда, він ще буде настоюватись у скороварці кілька годин, без випускання пари. Але ж яка економія газу і часу!   

Крик з кокпіту: "Щось є!" – Володя тягне рибний шнур. Таки щось там тягнеться і поблискує! Ого, з півметра буде! Щоправда, якась вона худенька... Але ж це наш перший улов! Ваху-ваху! Ріжемо, чесно ділимо на чотири частини, сковорідку на вогонь, в неї олії й часнику, рибку присолити-поперчити і смажити. Запах такий, що навіть Володя втягує носом. З холодильника дістаємо пляшечку білого тенеріфського, оливки, сир... Якщо чесно, то найсмачнішим в ваху-ваху був соус, який усі вимочували хлібчиком. Ну де ще можна отримати таку насолоду?!

 

Сьогодні океан спить, спокійний і розслаблений. Наш катамаран спокійно піднімається й опускається гігантськими валами, наче на величезних дихаючих грудях цього водяного велетня.

     На заході сонця океан настільки втрачає свої кольори, що стає білим мов молоко. А ось небо навпаки – темнішає. О, здається по лівому борту видніється дощик! І відповідне підсилення вітру. Вимикаємо двигуни, ставимо геную. Я мчусь задраювати люки. Найперше – в овочевій каюті! А вже потім – у своїй, в гальюні, в салоні. Дощик може і не дійде до нас, але краще перестрахуватись, аніж спати у мокрих постелях!
 

 

Неділя, 26 листопада. День чотирнадцятий.
Дощик так і не дійшов. І вітер теж. Всю ніч молотимо під двигунами, поперемінно то під правим, то під лівим. Ну де ті пасати ховаються?
 

На нічній-ранковій вахті спостерігаємо чергову зміну світіння океану: сьогодні це напевне світяться одноклітинні ночесвітки, тонкою лінією висвітлюючи не всю хвилю, а лиш контур хвиль нашого кільватерного сліду.

     Близько шостої за місцевим часом сонце прокидається, неспішно заливаючи небо по кормі ніжним персиковим (чи папайєвим?) суфле. Хмарки темнішають, але не схоже на те, що вони принесуть вітер. Ось зійде сонце – і вони розчиняться без слідів.
 

Все ж таки новий день приніс надію на вітер і він не забарився. Поки вся команда спала Командор з дружиною змайнали "безробітний" грот, бо вітер з носового бейдвінду перетворився на кормовий фордак. І самі ж поставили блістер. Інші члени екіпажу, що відпочивали після вахт, повискакували на звук підйому вітрила й взялися активно допомагати у настройці цінними порадами і вмілими рухами. Нарешті вимкнули двигун, вітрило напнулось, запала урочиста тиша і катамаран, поволі набираючи хід, рушив вперед. Щоправда швидкість могла б бути й більшою, проте це вже не наша справа, а вітрова турбота. Підсилиться – полетимо! А ні – будемо потроху прокрадатись до Куби. До якої ще ой як далеко...

На сніданок була мачедонія: банани зовсім загинаються, манго й шарон – на підході, як не з'їмо сьогодні – завтра викинемо. На груші дивитись шкода: були такі апетитні, а зараз всі як віспою плямами взялися. Усі фрукти чистимо, обрізаємо, нарізаємо у велику салатницю, потім додаємо основний інгредієнт: з ромом можна їсти усе що завгодно! А якщо до цього ще намазати по бутерброду з арахісовим маслом, то не лише цілий день, а й усі два протриматись можна.
     Наїдені й повні сил зустрічаємо нові проблеми. Цього разу – з опріснювачем води, який мав би видобувати її з океанської, проте вперто на бажає цього робити. Повторили його запуск декілька разів, а результати ті ж самі: води нема. Почали розбиратись з матеріальною частиною і з'ясувалось, що інструкцію чартерна компанія традиційно в черговий раз забула покласти на борт. Чоловіки полізли вивчати горизонтальну осмотичну систему самотужки. Результатів, крім тихих, але запальних прокльонів, ніяких. Зате цікаво провели годин шість, з 9 ранку до 3 дня, лазячи по усіх рундуках, шафках, закутках, малюючи можливі схеми роботи опріснювача, доводячи одне одному де саме може бути поломка.

    Навіть холодне пиво не допомогло, тому вирішили: написати чергову SMS-ну фуру на Альборан і ввести жорстку економію на споживання води. Звісно, у нас цілий бак на 200 л по лівому борту, а баком по правому борту, теж на 200 л, ми користуємось третю добу, але дуже економно. Але ж іти до найближчих Антільських остповів ще не менше 1600 миль, а з такою швидкістю, як оце останні 3 дні, це може зайняти днів 16-18. А може й більше.
  Сашко заповзає на дах нашого катамарану, тобто на накриття від сонця, яке, до речі, справді захищає вдень від палючого сонця, і спеціальною змазкою промазує направляючі каретки гіка, яку увесь цей час доводилось з силою рвати аби переставити. За кілька годин каретка ходить як по маслу, тепер я без проблем можу сама її переставляти. Але... Але Бетховена вона більше не грає... На жаль.  

Після усіх цих ремонтно-наладних робіт Сашко пішов мити руки-ноги океанською водою, а Володя з Командором, приготувавши нового й смачного воблера, узялись за риболовлю. Спочатку наче усе йшло добре – не встигла приманка зануритись у воду, як до неї пригорнулась якась рибенція. Але далі залицянь справа не пішла і шляхи здобичі й приманки розійшлись. Тож сидимо, чекаємо.
     Видираюсь на рубку катамарана, під грот, на сеанс радіозв'язку, адже чим вище і без перешкод – тим краще телефон ловить супутники. Написати хочеться багато, але ж 1 смс-ка в Інмарсаті – всього лиш 170 знаків. Це ніби й більше ніж було в Турайї (70 знаків), але все одно мало. Найперше, зрозуміла, що англійські слова коротші аніж українські, навіть в латинській транслітерації (в супутниковому зв'язку кирилиця прирівнюється до графічних символів і коштує дорожче). До того ж, деякі слова можна поскорочувати, викинувши голосні – все одно буде зрозумілим, що pls – це please, а frcast – це forecast. Далі – більше: згадую телеграми і розумію, що можна писати і без усіляких to, with, .... В результаті вдається вмістити хоч якусь дещицю інформації окрім наших координат і запиту прогнозу на кілька днів. Сподіваюсь, капітан Редько розшифрує моє послання.
     Обід наша родина вирішила прогуляти, турбуючись про стегна навзаєм, але інші наш рух не підтримали. Підемо відпочивати.

Понеділок, 27 листопада. День п’ятнадцятий.
Під час ранковій вахти Сашка з Володею продовжили накопичуватись хмари, проте вітру ще було малувато. Несподівано вони побачили, як по правому борту з однієї з хмар до океану почала витягуватись сіра воронка. Смерч! Воронка зростала, з неї до води тягнувся поки що легенький і тоненький хвостик, що збільшувався просто на очах. Хлопці вже почали подумки готуватись до катаклізму, але несподівано воронка на очах почала зменшуватись, блідніти і... зникла. Пронесло...
  Здається, з'являється ВІТЕР!!! ПАСАТ!!! Довгожданий, очікуваний, необхідний нам як прісна вода і паливо разом узяті! Бо саме він принесе нас до суші, прісної води, палива! Не очікуючи Командора, кидаємось утрьох (Сашко, Володя, Оксана) розтравлювати вітрила, шкоти, фали, відтяжки. Така собі ранкова зарядка. І до появи Командора на шканцях генакер і генуя "в метелика" вже несуть наш катамаран зі швидкістю більше 5 вузлів.  

За це Командор з дружиною приготували команді на сніданок смачнючу "Яєчню імені 33 меридіану", який ми тільки-но перетнули, а пізніше – вечерю.
     Нарешті з'явився зв'язок від Inmarsat! Отримали штук 10 СМС-сок вчорашніх і сьогоднішніх. Дякуємо усім! Що то було вчора із супутниками – хто ж його зна?
     Також отримали СМС від капітана Булгакова – йдуть на 2 градуси попереду нас і трохи південніше. Це близько 120 миль, добовий перехід. Поділились з ними щойно отриманими прогнозами на 3 дні.
     Вдень Оксана з Командором підклеїли гуму в якірному рундуці. Потім Володя  з Сашком намагались відремонтувати систему підкачки води, бо десь у труби проникає повітря і з'являються повітряні пробки, від чого помпа самостійно вмикається і вже не вимикається. Як цього не почуєш (а в такому гуркоті й шумі це легко) – буде працювати, ризикуючи згоріти. Наче й дірку знайшли і загерметезували її, але, нажаль, не допомогло.
     До речі, про гуркіт і шум. На суші всі чомусь уявляють собі яхтинг як безшумне, природне і дуже приємне ковзання океанськими просторами. Насправді ж все зовсім не так. Тихо буває тільки у повний штиль, коли вітрильник безпорадно лежить у дрейфі. Але ми цього собі дозволити не можемо, бо яхту треба здавати на Кубі певної дати (так вимагає контракт), крім того, лежати у спеку в дрейфі дуже жарко і практично нестерпно. Тому вмикається двигун і тиша зникає. А вже коли дме вітер, тут усе свистить (такелаж), шумить (вода), гупає (хвилі об днище) і просто гримить. Розмовляти у такому шумі можна тільки вельми голосно.
     Володя перебрав барометр, який усі ці два тижні стабільно показував 745 мм.рт.ст. Знайшов причину – весь корпус практично розвалився. Розібрав його, протер, ретельно все зібрав. Тепер, можливо, маємо працюючий барометр на борту.
     Здається, після першої, мабуть рекламної, частини подорожі, наш спа-катамаран можна з упевненістю перейменовувати в ремонтно-налагоджувальний вітрильник.
     Головна наша проблема після відновлення зв'язку – це прісна вода. Встановлений на катамарані зовсім новий опріснювач працює, гудить, навіть відпльовує за борт солону воду, але прісної не дає. Звичайно, що інструкції і до цього приладу на каті не було... Чоловіки двічі облазили все, намалювали безліч схем, але це, як не дивно, не допомогло і прісна вода не з'явилась. Почали активно її економити: посуд мити тільки океанської водою (дістаючи її відрами з-за борту, адже помпи забортної води на каті нема), у ній же прати, замість душу з прісної води приймати талассо-ванни, чоловіки перейшли на гоління забортною водою, або ж просто з радістю і смішками кинули цю справу.
     Тому маємо ще більше стимулів для скорішого просування вперед і надолужування згаяного під час ремонтів і штилю часу. Намагаємось робити усе, аби "витягнути" з наших вітрил якнайбільшу швидкість.
     В обід усі разом знову переставляжмо вітрила. Командор намудрував такого! Використати грота-гік як спінакер-гік для відтяжки стакселя! А потім ще і його, й генакер відрегулювати відтяжками Барбера. Тепер стабільно і впевнено йдемо під фордаком.
     Вітер, що з’явився зранку десь під 6 вузлів, на день вже роздмухався до 8–10, а на вечір і до 14 піддуває. Йдемо не менше 6 вузлів, часом розганяючись до 9–10!

Вівторок, 28 листопада. День шістнадцятий.
     Здається наші зусилля по прискоренню руху Ron Punsh почали приносити плоди – вночі наздогнали якусь яхту, а вдень її випередили! Вони, скоріш за все не "чартерні", тому й можуть не поспішати, а у на  час – це гроші.
     На сніданок Оксанка пригодувала смачненьку "Мачедонію з ромом імені 35 меридіану" (манго почав швидко псуватися, треба терміново поїдати) на відзнаку того, що ми дійшли вже до 35 градусу західної довготи, і канапки з авакадо (розкішні, перезрілі до підгнивання) з цибулею.
     Після того були оголошені роботи по прискоренню нашого руху на захід. Перелаштували блістер, підняли грот, перетягнули заваль талі. Швидкість 5,5–6,5 вузлів, тому що вітерець трохи притомився і послабшав. А коли вже вдень він розгулявся, то ми почали проходити за годину більше 7 морських міль!

    Взагалі-то, в океані ніколи не буває сумно, його обличчя постійно змінюється, він то широко посміхається, даруючи нам радість, то грайливо починає все сильніше підхльостувати нам у корму, розганяючи веселі хвилі не більше 2 метрів. Але сьогодні у ньому щось занадто людно. І мова не про торгові судна (їх зараз ми зустрічаємо не більше 1-2 за добу). Мова про яхти. Під кінець нашої з Оксаночкою нічної вахти ми помітили попереду вогник, що то випірнав з океану, то знову зникав у хвилях. Ранком з'ясувалось, що це інша яхта, яку ми успішно випередили після полудня. Потім прямо по курсу ми помітили ще одну, яка то наближається до нас, то втікає трішки вперед. Воно звичайно приємно йти в компанії, всі люди браття, а яхтсмени ще ближчі родичі, але ж як бути з насолодою від "пустелі хвиль і небес"?! Бо саме заради цього також ми й ідемо в океанський яхтинг! Щось занадто людно стає в Атлантиці...

В Києві ми усі мали великі плани і чисті наміри повправлятись у відкритому океані з секстантом і розрахувати наші координати за сонцем чи зорями. Володя навіть позичив у знайомих легкий пластиковий прилад і підготував таблиці. Тож сьогодні, під час вахти Сашка він вирішив почати це робити. Десь близько півгодини налаштовував секстант, потім ще півгодини "ловив сонце", тобто заміряв біля полудня за місцевим часом його кут над обрієм. А потім узявся за марудні розрахунки. Нашого місця на земній кулі йому визначити не вдалось, а от новий і несподіваний приступ "морячки" він отримав. З прокльонами кинув цю справу, а Сашко філософські зауважив: "Дрібнішає народ... Раніше це б на вітрильниках зробили б швидше й краще, куди діваються морські традиції?!".

Середа, 29 листопада. День сімнадцятий.
     Сьогодні передостанній день осені. Відповідно, і кліматичні умови у нас вже майже зимові: температура повітря 29° вище нуля, вологість повітря 72%, тиск невідомий, бо барометру, навіть після ремонту, довіри ніхто не має. Вчора на загальних вечірніх зборах (тобто під час вечері) вирішили, що нічні вахтенні зміни мають наловити не менш ніж по три літаючих оселедця. Жарти жартами, але на вахті Тетяни й Володі вони зібрали саме такий врожай. Його було стрінуто радісними вигуками, миттєво почищено, підсмажено і з насолодою з'їдено на сніданок з черговою ромовою мачедонією (фрукти треба з'їдати, аби не викидати) імені 37 меридіану. Було смачно!

    Вночі вітер роздувався до 20 вузлів, тому часом наш кат летів зі швидкістю 10,5–10,7 вузликів. Один раз навіть висмикнуло зі стопора генакер-шкот. Нічого, спіймали, скрутили і засунули на належне місце.
  На нашій з Оксаною нічній вахті майже половинний місяць світив так, що все було видно як... ввечері. Хмари, схожі на сріблясті шматки місячного світла сяяли на тлі темно-перлинного неба, а зорі, хоча більша їх частина перелякавшись місяця й зникла, виглядали з-за краю кожної хмари як далекі суднові ліхтарі. Красиво... Так і відбули свою чергову спільну вахту у розмовах і спогляданні океанських див.  

Чоловіки вдень, після триденної напруженої праці, дійшли висновку щодо опріснювача: не працює, тому що зламаний! Тож режим економії прісної води продовжено. Будемо потроху просолюватись, як це і належить справжнім океанським яхтсменам.
     Вдень отримали по супутниковому телефону чергові прогнози: якщо взяти південніше – вітер буде трохи більшим. Отож усі за рукавиці, обв'язки – і розбіглися по кату переставляти вітрила. Йдемо під генакером і гротом правим бакштагом. Дякуємо за прогнози і поради, нашу надійну берегову синоптичну підтримку: капітана Редька й пані Наталю!
     До речі, сьогодні вночі перетнули 37'5 градус довготи, тобто увійшли у новий часовий пояс UTC–3 і відкрутили годинники на годину назад. Тепер ми ближче до своєї проміжної мети – острова Антигуа. Зараз, о шостій вечора за місцевим часом, ми будемо сідати вечеряти, а у Києві це вже 11 година вечора і усі, мабуть, солодко сплять.
     Від Кабо Верде вечеряємо й снідаємо вже в кокпіті, коли спадає спека або зранку коли ще не так жарко.
     Та після вечері нас чекає новий сюрприз від катамарана: помпа підкачки прісної води перестала працювати зовсім! Точніше, вона вмикається і робить вигляд, що працює, але воду в крани не закачує.
     Як не дивно, ніхто особливо не засмутився. Здається, усі настільки звикли до проблем на цьому човні, що чергова халепа нікого не вражає. Ба більше, ця чергова проблема лиш нагадує нам, наскільки у нас все ж таки все добре: по-перше, гальюни ще працюють і нема потреби перетворювати наш іспанський катамаран у справжній іспанський галеон, хай би у нас, як і в галеоні, теж натягнуті сітки між передніми частинами поплавків (як відомо, слово гальюн походить від назви давніх іспанських вітрильників – галеонів, що мали довгий бушпріт з сітками біля нього, на яких матроси справляли нужду). По-друге, у нас працюють двигуни (хоча батареї все одно повністю не заряджаються, мінімум двічі на добу запускаємо двигун на холостому ходу для підзарядки акумуляторів). По-третє, маємо вітрила і вітер. По-четверте, є газ, і є сірники з запальничкою (були, були випадки навіть в недалекому минулому коли на яхті закінчувались сірники і, маючи запаси продовольства, доводилось вживати лише те, що можна було з'їсти, згризти сирим). А щодо води, то як мінімум її можна буде відсмоктувати шлангом з баків в каністри і користуватись нею. Ну, будемо не з крану митись, а зі стаканчика хлюпатися. Командор усвідомив ситуацію і прийняв мудре рішення займатись вирішенням проблеми завтра зранку. Звісно, ремонт на ходу – це фірмовий стиль команди нашого ремонтно-налагоджувального катамарана Ron Punsh, але електроенергію треба економити і тому ремонтні роботи почнемо при денному світлі. А на сьогодні – усім спати, окрім Сашка і мене – ми перші на нічній вахті.

30 листопада, четвер. День вісімнадцятий.
    На нічну вахту вкотре виходжу в футболці й шортах, фліски вже складені в шафу.
    Вночі до нас знову навідались колеги – невідома яхта, яка дві попередні доби лавірувалась перед нами, зараз з'явилась ліворуч, але вже по кормі. Виявляється, ми їх все ж таки трохи випередили. Поки що. Бо невідомо чого треба чекати надалі. СМС-ку з прогнозами досі не отримали, тож ідемо тим самим курсом підень-захід-захід. Яхта змінила галс, повернувшись до нас лівим бортом (червоний ходовий ліхтар), пройшла від нас метрах в 500–700, привітавши нас світлом яхтенного прожектора. Ми їм відповіли тим самим і через півгодини вітрильник вже зник за обрієм.
     П'ята ранку за місцевим часом. Тут – глупа ніч. З Києвом зараз маємо різницю в п'ять годин: ми – у третьому часовому поясі, т.т. між нами і Лондонським часом різниця 3 години, а між Лондонським і Київським часом – ще дві години. Хвилин за 20 починає сіріти, а о 5.50 заспане і бліде мов місяць, з-за хмарних перин потягнулось сонце. Прокліпалось, оглянулось і, швидко підскочивши з хмарного ліжка, взялось за роботу. Аж розчервонілось, розчищаючи небо від залишків нічних темних хмар. Але серпанок круг нього залишився. "Таке марево – на вітер. Це точно" – ми намагаємось трактувати будь-які прикмети собі на користь. Хоча навряд чи хто з нас достеменно знає як тут все у цих океанських широтах, та ще й у західній півкулі, організовано. Хіба лиш наш Ron Punsh, який цим і зворотним маршрутом ходить вже не один рік і мав би, як добре навчена домашня конячина, сам неспішно добиратись до кінцевої точки без усіляких там управлінь.

Зранку оглядаємо яхту, особливо сітку між поплавками: на жаль, сьогодні летючих рибок нема. Чи то хвиля була недостатньо висока, чи їм чомусь не літалось цієї ночі. Отож, сніданок буде без рибки.

  Та зі сніданком не склалось. Бо українців не спинити у пориві щось полагодити й удосконалити: щойно хлопці продрали очі – відразу до водяної помпи. Підійшли до вивчення питання ґрунтовно: обстежили відсік за відсіком, замальовуючи як і куди йдуть водяні труби. А їх там було немало: старі ніхто не демонтував, просто ставили нові, залишаючи обрізки старих. Отож хлопці все це відстежили, намалювали нову схему розводки водяних труб на яхті (бо та схема, яка є на борту, м'яко кажучи, не зовсім актуальна).  

Після цього мозковим штурмом визначили можливі проблемні місця і напрямки їх усунення. За таку фахову сантехнічну роботу мали б заробити немалі гроші, як за європейськими цінами.
     Нам з Тетяною ледве вдалось їх відірвати на сніданок імені  40-го меридіану (перетинали меридіан саме на кінець сніданку!): канапки з яблуком (терміново треба їсти) й авокадовий салат (ну, про те, що авокадо у нас в черзі на споживання ви вже знаєте. Але ж які вони смачнючі коли справді нормально достиглі, а не переморожені як в Києві!).
     Після хліба й солі – ніякого тобі "два години волі", відразу ж до роботи! Відкручують труби, заливають воду в систему. Паралельно герметизуючи усі зайві старі патрубки. Корки для затикання труб наробили з в'єтнамка Командора: вчора один в'єтнамок змило за корму, але другий він по-господарськи далекоглядно не викинув – бува згодиться для якихось ремонтних нужд. Ось, потреба не забарилась, вже сьогодні його розрізали на пробки.
     Кінець кінцем Сашко і Володя знайшли поламане з’єднання, через яке у систему заходило повітря. Володя, виявивши неабияку винахідливість, поновив герметизацію і, о диво!! -  система запрацювала штатно! За це було миттєво видобуто з холодильника пиво і проголошено тости!
     За сьогодні пройшли 124 милі. Наче й не багато, але з урахуванням того, що вночі вітер "засинав", – результат вельми непоганий. Отримали прогноз погоди: завтра вітру має бути більше, себто й швидкість може підрости. Сподіваємось...

1 грудня, п'ятниця. День дев’ятнадцятий.
     Ну от і зима! Надворі вітер до 17 вузлів, температура 28 градусів вище зеро. Йдемо зараз майже фордевіндом курсом на північний захід, точніше прямо на Антигуа. З ранку раненько змінили галс, тому що усю ніч прямували до зони більш сильних вітрів, а на ранок, досягнули її й зробили лавіровку. Тепер швидше просуваємось до мети.
     Ніч пройшла спокійно, місяць знову висвітлив усе небо, розсипав лелітки на воді, пригасив зорі і чітко окреслив лінію обрію. Єдина вада – не видно нічного океанського життя, бо занадто світло. Ми з Сашком йдемо на свій післявахтенний відпочинок, а життя на яхті продовжується за своїм розміреним вахтовим розкладом.
     Зранку о 10:30 за Гринвічем ми спустошили бак з прісною (технічною, не питною) водою правого борту – принаймні, так нам здається, бо помпа не може більше видати ні краплі води. А подивитись у бак нема можливості, бо ні доступу до всього баку нема, ані показники рівня водяних баків не працюють. Перемкнулись на бак правого борту, він повний – 200 л, але це останній бак, тобто до Антигуа на більше ми розраховувати не можемо. Йти не менше 10 діб і виходить що на добу на гігієнічні потреби усього екіпажу залишається 20 літрів, а нас п'ятеро...

2 грудня, субота. День двадцятий.
     Летимо океаном як летючі рибки! Завдяки прогнозам, надісланим нашою береговою підтримкою, ми спустились до 15 паралелі і тут знайшли пасати! Стабільні, швидкі, 12–14 вузлів, пориви – до 20 вузлів і більше. Вчора зранку змінили галс, ось вже другу добу йдемо, не змінюючи налаштування вітрил.
     Океан під такими вітрами вже зовсім не схожий на сонного млявого велетня. Зараз він шумить, катає гігантські вали вперемішку зі звичайними хвилями, піниться, забризкує в корму і в ілюмінатори (вчора Командор зазівався і цілий день просушував свій матрац і простирадло: "ми поставили смугасті ліселі й відразу додали в швидкості!" – жартував увесь екіпаж). Відчувається, що океан з нашим Ron Punsh не перший рік знайомі. Один наполегливо, але незлобливо піддає п’ятірнею хвилі в корму, інший неспішно заповзає на вал і легко й швидко сьорфає з нього. Вночі на вахті Володі й Сашка наш кат ковзав хвилями зі швидкістю більше 13 вузлів. Поки що це наш season best переходу.
     А ще океан і наш кат грають у якусь свою, лише їм відому гру, яку починають щойно кат, як застояний жеребець (не дивлячись на його далеко не підлітковий вік – 2006 року побудови) вилітає з марини, готовий бігати і співати своїм такелажем, і через силу закінчують, коли він повертається в бухту. Океан, спраглий до друзів і веселощів, наздоганяє, огортає, збиває, а катамаран вивертається від його обійм, при цьому час від часу то перевалюючись з боку на бік як від лоскоту, то гепаючись пузом з усіх свої двох поплавків, перечепившись об хвилю. Жодного з гравців не обходить, що думаємо про їхню гру ми, мешканці катамарана. Треба добряче втомитись на вахті, аби засинати під це безперестанне гамселення хвиль у днище і поплавки. Я вже не кажу про такі навички, як наливання чаю з термоса чи з чайника: потрапити в чашку на вивертах катамарана теж треба пристосуватись. Хоча, цю тряску і хитавицю на катамарані навіть порівняти не можна з тим, що в цих самих умовах було б на monohoul (однокорпусному судні в перекладі, т.т. яхті в класичному варіанті)! Її б тут шарпало з борту на борт значно, значно сильніш!
     За вчорашню добу пройшли 163 милі! Це теж наш season best за цей перехід.Вночі перетнули 44 меридіан – рівно половина переходу Кабо Верде – Антигуа. А сьогодні пішла двадцята доба – приблизно середина всього маршруту.

  Починає відчуватись нестача особистого простору в нашому катамарані. Кожному хотілось би усамітнитись хоча б на деякий час, але зробити це можна лише в каюті, де вдень спекотно, до того ж там можна лише лежати і не видно океану. Місця в кокпіті й салоні не так вже й багато. Та й члени команди, чесно кажучи – люди абсолютно різні й найчастіше навіть за сніданком чи вечерею спільних тем для бесіди не знаходиться... Психологічна сумісність – одна з найголовніших проблем у тривалих подорожах.  

Океан вже другу добу проносить повз нас саргасові водорості. Бурі, лапчасті, схожі чи то на розкішні зірчасті бур'яни, чи на величезних жовтуватих медуз. Одна з водоростей вловилась на наш гачок (як затяті рибалки, чоловіки продовжують закидати мотузок з грузком і "кальмаром", хоча всі усвідомлюють, що на швидкості 5–7 вузлів ніяка баракуда чи дорада за ним не поженеться. Але це як "тефтель – з рисом, котлета – з картоплею, міняти не можна": або нормально йдемо, але рибалити не можна, або киснемо, тоді є надія щось впіймати). Усі вперше побачили саргасові водорості: розглядали, фотографували. Сашко прочитав коротеньку лекцію про них та їхніх мешканців. І справді, за допомогою лупи видивились на бурому листі масюпусенькі білі зернинки – морські жолуді.

Третій сніданок поспіль – без риби. Ну не залітають чомусь ці океанські ластівки на палубу, хоча в океані пурхають і зграйками, і поодинці, найбільше – зранку і звечора.
     Після середини маршруту Командор дав вказівку перерахувати запаси харчів. Виявилось, що у нас всього не лише вдосталь, а навіть забагато. Питної води залишилось 440 літрів, тобто більш ніж по 4 літри води на людину кожного дня. П'ється вона мало: хоч як її не присмачуй лимоном або чаєм – все одно не смачна і в горло не лізе. Заставляємо себе, бо треба. З харчів з'їдені: практично уся морква (на подив, зарекомендувала себе як найгірший овоч для зберігання), авокадо, баклажани, цукіні, перець. З'їдені чи викинуті на корм рибам: папайя (лишилась одна нещасна, яку дружина Командора обіцяє доїсти), банани. Лишилось достатньо картоплі, цибулі, часнику, капусти, апельсинів, лимонів, манго (зарекомендував себе як кращий фрукт до зберігання), шарону, яблук. Помідори – окрема тема. За увесь шлях ми їх їли свіжими лише один раз, Оксана робила салат з тунцем. Решту помідорів ми відбираємо кожного ранку напівгнилими, ретельно обрізаємо і готуємо з них яєчні, пасти, овочеві піджарки, рис з овочами, супи. Здається, після повернення додому, це буде другий овоч (після папайї, звісно, але її в Києві, слава богу, нема), на який ми ще довго не зможемо дивитись. Дружина Командора додає їх в усі страви, намагаючись використати раціонально. А Оксана вже другий тиждень намагається згадати того персонажа, який, як і ми, кожного дня з'їдав напівгнилі овочі, допоки вони усі не згнили, так жодного разу й не поївши їх свіжими. Так от цих помідорів другої свіжості у нас ще лишилось близько ящика.
     Сири, м'ясні консерви, тунець, оливки, томатна паста, кетчуп, консервовані горошок, кукурудза й ананаси – майже неторкані. Достатньо різних круп. Сирів і яйць – здається, ми стільки не з'їмо. Що ж, привеземо подарунки братньому кубинському народу. Хоча, брати харчів більше хоча б у півтора рази – це добра морська практика. Про всяк випадок.
     З прісною (не питною, технічною) водою – гірше. Помпа, незважаючи на щоранкові ремонтні роботи Володі, працювати нормально не хоче. Але віддавати назад пиво, випите 2 дні тому за успішні ремонтні роботи помпи, команда відмовляється.
     З обіду вітер зайшов трохи на південь – міняємо галс. Переставляємо вітрила: генакер заводимо з правого поплавка на мідель, грот – у "метелика". Командор дивиться, оцінює як працюють вітрила, затим глибокодумно видає вердикт: "Попередній варіант працював краще". Що ж, нас папайєю не годуй – дай лиш щось помайнати-потравити-набити-увалитись-привестись в 28-градусну спеку посеред океану. Ноги в руки – і ставимо все як було. Отак і день проходить.
      "Екватор" подорожі святкуємо підвечірком з розкішних зрілих ароматних манго, сиру і вина. А також нарешті відпускаємо у плавання останню папайю, яку дружина Командора, як і обіцяла таки намагалась з'їсти: їй навіть вдалось знайти 3-4 не підгнилих місцини і вирізати пару скибочок. Якщо риби такої ж думки про смакові якості папайї, як і наша команда (окрім дружини Командора), то подружки цієї тенеріфської папайї, скинуті за борт ще на підході до Кабо Верде, вже мабуть пустили гудину на океанському дні, а може й невеличкі морські папайки вже пов'язались.
     Надвечір Володя підраховує наш добовий перехід: 177 милі! Ого, знову season best! Але ближче до ночі вітер трохи влягається. Боїмось, що наступної доби такого хорошого результату вже не досягнемо...
     На нічній вахті – місяць в повні. Видно майже як вдень, оскільки крім місячного сяйва на небі світиться ще й широченна місячна доріжка в океані від корми катамарана аж до горизонту. Точніше це не доріжка, це океан срібла: уся його східна частина заллята живим блиском. Воно рухається, перетікає хвильками, виблискує, мініться. Усі кіношні спецефекти відпочивають: ти розумом тямиш, що океан – з води і солі, але зараз своїми очима ти правдиво бачиш, що він зі срібла! Неймовірне, фантастичне видовище! На жаль, ані зняти, ані зафільмувати це явище не вдасться. Таке треба бачити самому.

3 грудня, неділя. День двадцять перший.
     Сьогодні – день нашої капітуляції. Повної. Перед помпою прісної води. Командор зранку оголосив про запровадження норм споживання прісної (технічної, не питної) води: 2 літри на особу на день. Тією ж напівпрацюючою помпою, яка сердито чхала і незадоволеною відпльовувалась повітряними пробками, було накачано з бака воду в бутлі (які у нас залишились від спожитої питної води) і видано по 8–літровому бутлю на сім'ю на 2 дні, Володі – на 4 дні. Кожен зі свого бутля переливає це в 1,5–літрові пляшки для зручності користування (отаке переливання з пустого в порожнє) і плюхається в гальюні: два плюхи – на чищення зубів, один плюх – на вмивання, кілька плюхів – на інші санітарно–гігієнічні потреби. Чи вистачить цієї норми на миття рук (цього найбільше хочеться перед сном, бо солоне тут не лише власне тіло, а й усе, до чого торкаєшся: канати, банки, поручні, стіл, штурвал) – поки не можна оцінити, ось пройде перших два дні – зрозуміємо. Поки що на митті рук економимо, тим паче що мікроба, вона бруду боїться і від нього гине!
     Купання в океанській воді зовсім не є альтернативою, як це здавалось ще в Києві: о, буду купатись зранку й до вечора! Зараз тут відчуваєш, що без можливості сполоснутись потім прісною водою, просолювати тіло ще більше, ніж воно вже просолене, нема ніякого бажання. Лиш дружина Командора стоїчно щодня приймає океанські ванни, миє голову й накручує бігуді. Але ж то такий статус – дружина Командора! А Оксані що – закрутила волосся у мишачий хвостик – та й по всьому.
     Під вечір виявили на борту нелегала. Величезний кабовердійський тарган (чи може ще й тенеріфський, бо що на Канарах, що на Кабо Верде їх багато на вулицях, розміром і справді значно більші за наших). Мабуть, хотів пробратись на Кариби й заснувати нову расу тарганів-метисів. Не пощастило, бідасі – полетів за борт, тепер матиме можливість дати початок новій расі океанських тарганів. Якщо, звісно, знайде партнерку. Чи партнера. Зі страху я не роздивилась стать нелегального мігранта.
     На честь перетину 48 меридіану ми з Сашком приготували плов. Пахло, мабуть, на пів-океана! Вмолотили по три порції!
     За добу пройшли 142 милі. Непогано. Але продовжуємо спускатись на південь,  до 15 паралелі – там вітру більше. Хоча це нам і трохи не по курсу.
    
4 грудня, понеділок. День двадцять другий.
     На нічній вахті так тепло, що навіть у шортах і топіку, а Сашкові просто у шортах (плюс поверх – обов'язковий рятувальний жилет з обв'язкою) – надто жарко.
     Під ранок перетнули 49 меридіан. Ще трохи – і пройдемо цей часовий пояс й перейдемо в UTC–4.
      Після запровадження режиму економії прісної води помітно збільшилось споживання питної води. Куди – важко сказати, але наповнювані кожного ранку 1,5 літрові пляшки (розливаємо в них з 8-літрових бутлів, для зручності користування) досить швидко спустошуються. Воно-то й не біда, бо у нас на решту переходу залишилось по 4 з хвостиком літрів на особу на день. А до цього моменту ми споживали приблизно по 1,75 літри в день на особу. Просто цікавий факт.
     Продовжуючи йти на південний захід, майже дійшли до 15 паралелі, на якій, згідно прогнозам нашої берегової підтримки, мають бути пристойні східні вітри. Треба прискорювати наш рух, намагаючись скоротити час океанського переходу і залишаючи більше часу на карибське дозвілля. За прогнозами, вітер сьогодні, завтра й післязавтра має підсилюватись і заходити трохи на північ. Він і справді вже посилився до 12-14 вузлів – те що треба! Отож, під вечір робимо лавіровку, продовжуємо йти під генакером і зарифленим гротом. На диво, швидкість наша не змінюється від посилення вітру: як ішли близько 5 вузлів, так і йдемо. Добре, каже Командор, а ми геную й генакер "в метелика" поставимо й підемо фордаком. Майнаємо грот, переносимо генакер на мідель, розкриваємо геную, заведену відтяжкою за гік – ніякої зміни швидкості! Що за дивина?! Володя і Сашко не здаються, пропонують ще варіант: генакер на правий поплавок, геную змайнати. Прийнято! Знову крутимо лебідки, заводимо відтяжки, тягнемо, впираємось. Поставили. Чуда не сталось: при вітрі 12-14 йдемо 5-7 вузлів. Ми ж за цим вітром перли з 16 паралелі майже до 15! Прийшли, знайшли, а скористатись не можемо! Але, принаймні, під одним вітрилом кат іде стійкіше і надійніше, легше керується. Отож, на ніч лишаємо все як є, а за вечерею вирішуємо, що завтра вдень треба буде пірнути оглянути днище катамарана, чи не намотали часом якогось лайна на себе, чи не тягнемо що за собою. А може це нас саргасові водорості так обросли? Вже котрий день бурі стрічки тягнуться океаном нам назустріч скільки не кинь оком. Чесно кажучи, навіть у Дніпрі такого заростання не пригадаємо. І це ми ще не в Саргасовому морі! Тепер і справді можна повірити в ті розповіді моряків про страшні саргасові водорості, які обплітали кораблі і поглинали їх.
     За добу пройшли 144 милі, але це в лавіровку, т.т. по "катетах", а в чистому напрямку до Антигуа, т.т. по "гіпотенузі" – 123 милі.

Вівторок, 5 грудня. День двадцять третій.
     За ніч вітер, на щастя, не змінив свого напрямку і за силою був задовільним, тому ми впевнено просувались до мети – острова Антигуа. Дива зі швидкістю катамарана як несподівано вночі почались, так само вдень і закінчились. Тому ніхто вже не збирається пірнати і щось досліджувати на відстані близько 600 миль від найближчої землі. Навіть зі страховим кінцем і підтримкою команди робити це ані Володі, ані Сашкові, ані Командору не дуже й хотілось.
     До речі, щодо відстані до мети: сьогодні під кінець дня сподіваємось подолати черговий рубіж – 500 морських миль до того самого Антигуа.
     А поки що, зважаючи на сталий за напрямком і силою вітер, продовжуємо йти під генакером повним фордаком, тобто "попутним вітром", якого так полюбляють бажати яхтсменам і який вони люблять найменше. Сучасні яхти, з "косим" вітрильним озброєнням, на відміну від старих красивих вітрильників, найкраще ходять у "піввітру", тобто галфіндом, або бакштагом чи бейдвіндом, інакше кажучи, вітрами, що дмухають збоку: в корму чи в ніс. Саме під час такого потужного бакштага ми й встановлювали наші катамаранні рекорди швидкості, тим більше, що кати взагалі найкраще ходять саме бакштагом. Тому ми намагаємось зажди так налаштувати вітрила, щоб йти під найвигіднішим кутом до вітру.
   Але сьогодні виключення – йдемо попутняком-фордаком, тому що саме він просуває нас до мети найкоротшим шляхом. Ніхто по яхті не гоцає, вітрила не смикає. Хто спить, хто читає, а вахтові слідкують за човном і за океаном. До речі, англійською вахта так і буде watch, тобто дивитись, слідкувати.
     Попутняк дме непоганий, до 15 вузлів, ще й океан додає швидкості своїми 2-метровими хвилями в корму. Щоправда, від таких хвиль наш катамаран ходуном ходить. Коли хвиля підкочується під корму й гупає, грюкає, стукає, гепає громовим розкатом в пузо кату, він здригається обома своїми поплавками, передаючи це дрижання койкам, диванам, столам, посуду, ну і нам, пасажирам, аж печінки підскакують разом з каструлями в камбузі.

  На світанку, під час нашої ранкової вахти, ми з захватом спостерігаємо боротьбу "світла і тіні". Місяць зараз повня, і на світанку він продовжує висіти на заході вельми високо над обрієм, перетворюючи звичайну Атлантику на океан живого срібла. А коли сонце починає свій ранковий підйом над океаном, то деякий час вони світять разом: повня нам просто в ніс (ми йдемо на захід, пам’ятаєте?), а сонце, піднімаючись по кормі, розфарбовує хмарки у відтінки рожевого. Якусь коротку хвилю вони світять разом, але потім сили дня перемагають, місяць блідне й перестає світити, а сонце, піднявшись вище над обрієм, починає свою денну роботу.  

Вдень вітер кудись зникає. Чи то він не читав прогнозів синоптичної канцелярії, яка обіцяла на сьогодні 13-15 вузлів, чи кудись йому спішно треба було, але його швидкість різко впала до 8-9 вузлів, а наша швидкість – до 4 вузлів тупцювання.
     Сашко вирішує застосувати надійний, перевірений засіб для збільшення вітру: закидає риболовний мотузок з воблером. Усі знають, що найкращий засіб запобігти дощу – взяти з собою зранку парасольку. Особливо якщо старанно вкласти її у маленьку дамську сумочку,  аби вона зайняла собою її усю й цілий день заважала видобувати помади, ключі, гаманця, хусточки й інші необхідні речі. Чим менша сумочка й більша парасолька – тим надійніший захист від дощу. Так само як найнадійніший спосіб викликати дощ – зовсім не всенародні молебні, а помивка автівки. Приїхав на мийку, помився – все, за кілька годин обов'язково піде дощ. Перевірено усіма автомобілістами. Найкращу здатність викликати дощ мають ті водії, які миють свої авто не фанатично часто, а вряди годи. Отак і з риболовлею: захотів половити в тиху погоду, закинув вудку за корму – варто чекати на збільшення швидкості, при якій ніяка риба не ловиться. От ми й закинули. Тепер чекаємо.
     О 17.17 по UTC перетнули 52° 30' західної довготи і перейшли в наступний часовий пояс UTC–4. А у нас з'явилась на сьогодні ще одна "бонусна" година: до перетину пояса за локальним часом було 14.17. А тепер за новим поясним часом – всього лиш 13.17. Отож, у нас сьогодні "день двох перших годин дня". І таке на світі буває.
     За добу пройшли 150 миль. Дуже непогано!
     Вночі вітер продовжує свою сонну роботу. Наче й задуває, але ледь-ледь. Хлопці вже почали розраховувати: а чи вистачить нам палива до Антигуа якщо вітер зовсім "ляже". Виходило, що вистачить, але навіть при такому слабкому вітрі швидше під дизелями у нас йти не вийде, тим більше, що паливо ми бережемо, нам ще ж і акумулятори заряджати. Тож продовжуємо користуватись вітровою допомогою і йдемо на захід.

Середа, 6 грудня. День двадцять четвертий.
     Сьогодні пройшло рівно два тижні з дня нашого виходу з марини Міндело. До Антигуа залишилось менше 450 міль. Хоч вітру й зараз вистачає лише на рух зі швидкістю 4-5 вузлів, але усім стало вже очевидно, що наш трансатлантичний перехід добігає кінця. Усе в цьому світі закінчується, що поробиш...
     Проте йти ще кілька діб і розслаблятись немає жодного приводу.

Тим більше, що океан продовжує розважати нас своїми сюрпризами й цікавинками. На вранішній вахті Сашка був помічений невеликий кит. Його фонтан з'явився спереду праворуч по курсу, і вахтовий відвернув, аби обійти ці 13-14 тон м'яса і кісток. А кит спокійно продовжував свій маршрут, абсолютно не зважаючи на метушню на нашій палубі – усі крім вахтового й Оксани, що відпочивала після вахти, фільмували тваринку і голосно обмінювались зауваженнями. Кит вигулькнув ще раз по траверзі, дав фонтан і, продемонструвавши свій майже півтораметровий хвіст, пірнув і... поплив собі далі.

  А пізніше, вже на моїй вахті, я помітила поруч з катом ще одного китоподібного – чималеньку косатку. Вона, наче граючись, пройшла повз яхту, обійшла її навкруги, потім пару разів випірнула поруч з нами, потужно видихаючи і знову наповнюючи легені киснем, продемонструвала нам свою чорну спинку з серповидним плавником. Потім змістилась до носу ката і, перевернувшись, похизувалась ще й своїм білим черевцем. І, махнувши хвостом, легко нас випередила й помчала далі до Кариб, аби передати тамошнім, що ми наближаємось. Може урочисту зустріч підготують.  

Океан знову сьогодні двокольоровий: по лівому борту, на південь – вилинялий сіро-білий, по правому борту, на північ – неймовірно глибокого й чистого лазурового кольору.
     З лівого борту підтягнулись темні хмари. Океан враз став одного кольору – сіро-стального. Задраїли люки, рятувальники й рукавиці – на себе. Сидимо, чекаємо, що ж буде. Попри наші сподівання вітер посилився не надто і не надовго. Та й дощик ледь-ледь побризкав. Сашку, який висунувся з-під прикриття над кокпітом, в надії прийняти безкоштовний душ з прісної води, навіть змити сіль з лисини не вистачило. Проте якусь годинку пролетіли зі швидкість близько 7 вузлів. А потім – знову плентаємось свої 4,5-5 вузликів.
     Сашко лежить в кокпіті і, поглядаючи на хмарки, приманює їх: хмари, хмари, хмари, йдіть до нас ближче, принесіть вітру більше! Та вітру – катма!
     Що ж, і таке розходження прогнозів з реальністю теж буває. Метеорологи ж ніколи не помиляються з погодою, вони помиляються лиш з місцем і часом. Тож продовжуємо сподіватись на те, що прогнозоване на вчора, сьогодні і завтра посилення вітру до 13-15 вузлів все ж таки коли-небудь справдиться. Краще, аби це сталось сьогодні. Чи хоча б завтра.
     Ще раз вмикаю супутниковий телефон – чи нема коригувань прогнозу на сьогодні. Нічого. І це зовсім не означає, що берегова підтримка нам нічого не прислала. Справа в тому, що за час користування Інмарсатівським сервісом ми вже побачили, що вхідні СМС-ки приходять нам здебільшого з великим запізненням. Не знаємо чи наші, вихідні, приходять відразу чи теж отак. У Києві нас ніхто не попереджав про такий лаг в смс-повідомленнях. Що ж, як каже капітан Редько: особистий досвід набувається особисто.
     Від роздумів про прогнози відволікають дельфіни. По правому борту лисніють їхні сірі спинки й веселі мордочки. Наздоганяють кат і попарно проскакують перед самісіньким правим поплавком. Розвертаються, чекаючи одне одного, і знову парами – вздовж борту катамарана і – під поплавком. Володя з камерою прилаштувався на сітці, що натягнута по носу між поплавками, знімаючи їх над водою і в воді. Дельфіни сприйняли це як гру і з ще більшим азартом підпірнають перед поплавком. А один почав вискакувати з води вертикально вгору, як в дельфінарії. Мабуть, з півгодини отак гралися.
     За добу пройшли всього лиш 118 миль. Мало, надто мало. Виходить, середня швидкість – 5 миль на годину.
     Та прогнозисти таки не помиляються, тим більше – небесна канцелярія. Як вже напрогнозували вітер – то він таки з'явиться. Щойно ми перетнули 55 меридіан, на честь якого Командор ще кілька днів тому обіцявся зробити деруни, як з'явились хмари. А всім відомо, що де хмари – там і підсос від зони високого тиску до зони низького тиску, а отже, і довгоочікуваний вітер. Змайнали генакер, зарифили грот спочатку на першу планку, а потім і на другу. Розгорнули геную. Згорнули геную. Змінили галс гротом. Коротше, повправлялись у налаштуванні вітрил під шквали. Перший шквал прийшов не надто страшний. По кормі вслід за ним вже формувалась друга грозова хмара з фантастичною швидкістю: ось її не було, а враз потемніло, згустилось, зависло й сірі смуги дощу з'єднали небесну сірість з сірістю океанською однією суцільною сірою стіною, що сунеться на нас – ще один шквал. А по правому борту видніються ще і ще.
     Попри непогоду й суцільну мржичку по курсу, є головне: вітер! Він справді посилився до 18 вузлів і, здається, продовжує зростати. Ми летимо!
     Командору з дружиною вдається за цей час посмажити деруни: смакота! Сметанки б до них, або шкварочок... Але під прохолодні краплі дощу гарячі деруни й без сметани розмітаються усіма членами команди миттєво. З набитими ситими брюхами ми з Сашком відповзаємо в каюту спати перед нічною вахтою. Самі знаємо, що не надто корисно, але що поробиш – перед вахтами треба відпочивати.
     Цю добу йшли непогано – пройшли 150 миль (це з лавіровками, по прямій – 142 милі). До омріяних антигуанських душових з великою кількістю прісної води, шампунем і сухими рушниками залишається менше 300 миль.
    
Четвер, 7 грудня. День двадцять п’ятий.
     На нічну вахту дістаємо непромоканці, лише куртки. Бо й дощ, і вітер – теплі, отож шортів–непромів достатньо.
     Та вдягнутись виявляється непросто: катамаран ходить ходуном як якийсь тобі нещасний однокорпусник, так що втрапити ногою в штанину шорт з першого разу не вдається. Так само як з пляшки з прісною водою – собі в долоню аби вмитись. Тримаючи пляшку правою рукою хлюпаю в ліву долоню, намагаюсь прилаштувати незакручену пробкою пляшку більш-менш безпечно на такій хитавиці. Та поки доношу праву долоню до лівої, води лишається там на протирання лише одного ока. Пробую вмиватись за рецептом котика Шкотика – однією лапкою. Наче краще. А втім, що його вже вмиватись: в кокпіті хвиля вмить забризкує тебе знову солоними бризками.
     Під ранок хвиля перейшла в бічну і тут наш катамаран взагалі став схожим на однокорпусник: перевалюється з боку на бік, висипаючи з полиць посуд, речі, перевертаючи бутлі з водою, кидаючись нами в салоні й у кокпіті, і від кожної хвилі так кособочиться й здригається, що й нам печінки дрижать. Усе, курорт перших 23 днів скінчився! Тепер океан прокинувся і взявся за свою основну роботу: переносити водяні маси, перемішувати їх. Десь тут, приблизно на цій довготі, Центрально-атлантична течія зливається з течією, що йде з півночі вздовж Південної Америки і вже разом вони завертають на північний схід, утворюючи надалі, північніше Куби, течію Гольфстрім. Отож хвиля поступово зростає від 2 метрів до 3,5, затим і до 4 метрів.
     На такій хитавиці й дощі виявляємо нові сюрпризи нашого ката: люк в нашій з Сашком каюті трохи прокрапує (підкладаємо під це місце великий махровий рушник, а потім – пакет. На диво, протікання закінчується. Мабуть, катамарану не цікаво прокрапувати якщо не вдається замочити постіль і матрацик). Камбузний люк в салоні не просто прокрапує – в хороший дощ з нього ллється пристойний потік води і, підставивши під нього відро, нам вдається набрати з полумисок прісної дощової води для миття посуду. Та найнесподіваніше чудо у вигляді розваги під назвою "Сцилла і Харібда" приготував катамаран з вхідними дверима з салону в кокпіт. Широченний, метрів 2 на 1,5 в висоту, вхід у нас до цього часу був завжди відкритим. З появою сильної бортової хитавиці (з боку на бік) розсувні двері виявили здатність до самовільного закривання-розкривання. Причому, непередбачуваного. І при виході в кокпіт – з кокпіта треба пильнувати аби проскочити цей веселий атракціон.

    Ранок і якийсь натяк на сонце, що намагалось продертись між грозовими хмарами аби дати знак, що воно вже прокинулось, не приніс нічого нового: вітер 20, з поривами до 25, бічна хвиля 3,5-4 метри, смуги дощу під темними хмарами, розкидані по обрію, які або наздоганяють нас, аби ми в них входимо. Звісно, в порівнянні з переходом 2012 року з Мальорки на Тенеріфе – це майже курортні умови. І як і тоді, в 2012 – розкішні веселки!
  То малесеньким круглим шматочком між рваною сірістю хмар, то величезною, на півнеба, з півночі на південь, барвистою аркою, яка продовжує рости, рости по воді і доходить своїми кінцями аж до нашого катамарану! Ніколи так близько, метрах в 100 від себе, не бачили початок-кінець веселки, та ще й на воді. Веселки то з'являються, то зникають, дощик то приходить, то відходить, вітер то посилюється, то спадає, хвилі то збільшуються, то зменшуються, океан то сіріє, то синіє, то блідіє, то лазуріє. А ми йдемо, ми собі йдемо. А точніше – летимо до 8-9 вузлів!  

Вже на 9 ранку місцевого часу сонце впевненіше пробирається між хмарами. В непромаканцях стає спекотно.
Увесь день роздуває до 20, з поривами до 25 вузлів. Хід маємо зовсім непоганий. за добу пролетіли 168 миль (по прямій до точки призначення – 152 милі), на жаль, до нового рекорду трохи не вистачило. Але на вечірній вахті Оксанки було встановлено новий рекорд швидкості – 15 вузлів! Вона й сама трохи злякалась, коли катамаран почав стрімко ковзати з величезної хвилі. Але рекорд є!

  Поки я на своїй вечірній вахті безтурботно близько години ганяюсь наввипередки з косаткою: знову прийшла, пропливає вздовж борту, показуючи свій білий бік (а через товщу води він здається зеленим), потім вигулькує попереду між поплавками, демонструючи то біле черевце, то чорну спинку з плавником, і знову – нове коло за колом,  

Сашко героїчно порається на камбузі, готуючи бефстроганов і одночасно тримаючи-хапаючи безліч предметів, та ще й витанцьовуючи ногами, рятуючись від несамовитої хитавиці й задухи в салоні. Як йому вдалось з тих трьох тоненьких стейків-"підошв" тритижневої виморозки в морозилці зробити таку смакоту – просто не можу уявити! Оце кок так кок!
     Моя косатка нарешті додала швидкості й зникла на заході. Зустрінемось на Карибах!
 
П'ятниця, 8 грудня. День двадцять шостий.
     З ранку до ночі вітер дмухає нам в очі. Точніше не дмухає, а просто стріляє – швидкість до 25 вузлів на поривах!
     Завдяки суттєвому прискоренню в останні дві доби ми помітно просунулись до Антигуа. Під час нічної вахти Сашка ми були вже на відстані 183 милі. За таких погодних умов (вітер до 23-25, з поривами до 28, часом шквали, бічна хвиля до 4 метрів) Командор запропонував допомагати вітрилам двигуном. Так і зробили, бо палива у нас тепер вдосталь, а на Антигуа зможемо заправитись. Головне завдання: так розрахувати нашу швидкість, щоб підійти до марини у світлу пору доби, краще зранку. Тому зайві 1,5-2 милі на годину мають значення.    
   Зараз ранок, Оксанка ще відпочиває після своєї "собачої вахти", я пишу щоденник, лежачі поруч з нею і не знаю скільки нам зараз залишилось пройти. Сподіваюсь, що не більше 120-130 миль.
     Вдень зовсім розпогодилось: знову блакитне небо, білі легенькі хмарки, сонце. Але й вітру стало значно менше! Як гарна погода – мало вітру, а як пре вітер, то отримай дощі й шквали.
     Доводиться знову йти в лавіровку бакштагами: то майже на північ (ближче до Гренландії), то майже на південь (до Антарктиди). А треба нам рівно між ними – на Антигуа, до якого станом на середину сьогоднішнього дня залишилось не більше 110 миль.
     На диво, коли до марини з душовими й прісною водою, про яку так довго мріялось, лишається добовий перехід, я втрачаю будь-який інтерес до нашої швидкості. Стає все одно коли прийдемо, чи зможемо помитись (слова Командора "заскочимо всього лиш заправитись і залитись прісною водою" раніше насторожували, зараз – нема різниці чи помиємось тут, чи ще через 1200 миль на Кубі), чи встигнемо зайти в магазини за запчастиною для водяної помпи чи будемо й надалі наточувати напівпрацюючою помпою в 8-літрові бутелі, з них – по мірі необхідності – в 1,5 літрові пляшки й хлюпатись цим в гальюні. Стало байдуже чи заскочимо в магазин купити свіжих овочів-фруктів чи поїдатимемо ті запаси, що маємо, бо їх досить багато й теоретично можна все це з’їсти без «свіжини». Єдине чого хочеться – знайти там Інтернет й відправити звісточки рідним і друзям що ми живі й з нами все гаразд.
     Сашко, дивлячись на мене, згадує, що на кораблях першого походу Колумба саме в цих водах, на підході до ще не відкритих Антильських островів, почався бунт. Щоправда, лише на одному з трьох кораблів. Матроси були налякані тим, що закінчується вода й провізія, що землі, про яку їм розповідає Христофор і в існування якої так фанатично вірить сам, не існує і що поляжуть вони в цьому безмежному океані... Ні, я, звісно ж, не вірю, що Антигуа не існує. Й умови у мене набагато кращі за ті, в яких довелось виживати більше 40 діб команді Колумба. Це ж уявити неможливо, якого смаку була їхня "питна" вода. А наша, хоч і гидка й без лимона не п'ється, а з лимоном вже не лізе, бо закисляє організм, все одно чиста й без мікробів. Та й засіки у нас просто тріскаються від запасів сирів, консервів, круп, ще й свиняча ніжка висить на холодильнику напівз'їдена на додачу.
     Витягую себе в кокпіт, всідаюсь поруч з вахтовим Сашком. Вітер, сонце, океан знову лазуровий (а не сірий як під час дощу). Потроху попускає.
     А тут ще починаються чергові вправляння в постановці вітрил: розрифити грот, перекинути грот і геную на правий борт, перекинути грот і геную на лівий борт, перекинути грот на правий, "в метелика", врешті-решт змайнати грот і йти з тією ж швидкістю просто під генуєю. І ці безкінечні вправляння, коли руки зайняті й голова ні про що не думає, зовсім відганяють депресію. Життя налагоджується! Йду готувати суп з сонячними парасольками й кльоцками!
     За добу пройшли 181 милю!!! Середня швидкість – 7,5 вузлів! Це новий season best нашого переходу. Загалом за 25 діб пройшли 3113 миль. О!

Субота, 9 грудня. День двадцять сьомий.
     Так, і в нас вже нарешті субота, рівно північ. Бо в Києві це вже 6 годин як настала субота, в Лондоні – вже 4 години суботи, а у нас тут, в Атлантиці – тільки от щойно.
     Моя вахта тільки-тільки закінчилась, але залишаюсь на підвахті у Командора.
      На небо вискочив добряче надгризений місяць: здається, пройшло всього лиш кілька днів як був повним як головка сира, а зараз його лишилось майже половина!
     Знаходимось за 45 миль від Антигуа. І, звісно ж, за усіма законами: саме тепер, коли нам зовсім не треба поспішати, бо не хочеться заходити в незнайому марину поночі, дме стабільний сильний вітер. І ми навіть на носовій хустинці зарифленої генуї премо не менше 6 вузлів.
      За нашими планами маємо підійти до острова вдосвіта (за місцевим часом сіріти починає десь близько 6 ранку). Сподіваємось знайти місце на боні або в марині, або поруч є ще інша. Заправитись прісною водою, пальним, помитись, зв'язатись з чартерною компанією щодо марини на Кубі (в Радазулі наш менеджер сказав, що нам потрібно спочатку зайти в марину Сантьяго-де-Куба, а лиш потім – в Сьєнфуегос. Скільки не вивчали лоцію – так і не второпали навіщо? Чому не можемо йти навпростець в Сьєнфуегос?), відправити рідним повідомлення і виходити. Ну, не будемо загадувати, побачимо як складеться.
     Намагатимусь як мінімум відправити ці записки по мейлу, а вдасться – черкну щось по Viber.
     Кілька слів про Антильські навітрені (т.т. ті, що на вітрі, ближче до океану, бо є ще й підвітрені, далі від океану) острови. Назву островів можна перекрасти як "навпротишні" острови, бо коли їх відкрив Колумб вони були першими островами по той бік океану, "навпроти знаного світу". Більшість Антильських островів повідкривав Колумб під час своїх чотирьох походів. І називав їх особливо не вигадуючи: відкрив острів у неділю – назвав Домінікою (т.т. "неділя" іспанською-португальською). Відкрив у день Святого Вінсента – назвав острів Сан-Вінсент. Підійшов до острова в день Святої Люсії – маємо острів Санта Люсія. Ще один острів назвав на честь відомого монастиря Монсеррат, що під Барселоною. Один з нововідкритих островів Колумбу нагадав своїми зеленими й квітучими берегами сади Альгамбри в Гранаді, от він його й назвав – Гранада. На одному з островів були зарості хлібних дерев з величезними бородами звисаючих повітряних коренів – острів назвали Барбадос, т.т. Бородатий. Острів Антигуа – на честь собору Святої Богоматері Антигуанської, що в Севільї.
     За Антильськими островами вже починається Карибське море. По якому нам належить пройти ще близько 1200 миль до Куби. На Джамайку, скоріш за все, заходити не будемо. Натомість, якщо буде видно, що є запас часу, перед заходом в Сьєнфуегос спробуємо підійти до невеличких кубинських острові Кайо Ларго і Кайо Розаріо. А не вписуватиметься це в час – тоді просто в Сьєнфуегос. Так, ну ще ж треба з'ясувати питання чи нам таки необхідно в Сантьяго-де-Куба.

Субота, 9 грудня. День двадцять восьмий.
     Ну от і закінчився наш трансатлантичний перехід!!

Сьогодні вранці ми нарешті побачили на обрії гори острова Антигуа. І це нічого, що відкритий він був трохи до нас, здається ще Христофором Колумбом (Христьо з Коломиї?!). Цього разу, наприкінці третього тижня після виходу з Кабо Верде його відкрили ми!

    Острів нічого собі, колишня англійська колонія. Нині – незалежна держава, з 1981 року. Марина Falmouth Harbour Marina, яку вибрав Командор для поповнення запасів палива й води, виявилась приватним клубом для багатеньких моторок, які вони, тобто мільйонери, чомусь називають яхтами. Лавіруючись між тими три- чотири- чи й п'ятиповерховими особняками на воді, ми добрались до заправки. Потім ще трохи поштовхались між плавучим  готелями – випросили водички заправитись. Усе, звісно, розраховане далеко не на звичайні вітрильники.

Часу на помивку Командор, як і грозився, не дав. Ми з Сашком помились поки він з дружиною ходили телефонувати додому. Помпа підкачки прісної води, як і раніш забита повітряними пробками (ми ж не мали часу сходити в магазин за запчастинами), вона чхає й плюється, та це все ж таки краще, аніж митися з пляшки. Отут відчуваєш, що чисте волосся й тіло – це така розкіш, скажу я вам! Хоча, оскільки Командор з якихось лише йому зрозумілих причин розпорядився не обдавати кокпіт прісною водою від солі (справа хвилинна, але таки необхідна погодяться бувалі яхтсмени), то відразу вийшовши з марини й зайнявшись постановкою вітрил ми знову чистими попами збираємо на себе кристали солі. Бо за останні дні Атлантичного переходу висока хвиля в корму настільки усе забризкала, а сонце висушило, що і кокпіт, і вся яхта, і навіть яблука, підвішені, як вже знаєте, в сітках по кормі, виблискують на сонці неначе інеєм вкриті.
     Також не вдалось закупити провізію. То, може, й нічого, бо ціни на Антигуа ще ті. Неподалік від заправки ми з Сашком хотіли купити в овочевій ятці у місцевих аборигенів зелений салат і фруктове асорті (нарізані скибочки дині й ананаса). Веселий туземець, оком не моргнувши, виставив рахунок: 60 долярів. За 2 пучки салату й 5 контейнерів з фруктовим асорті???!!! Звісно, разводілово. Посміялись, взяли один салат – 5 баксів. Треба буде на Печерському базарі господиням сказати, що задешево вони салатик продають. А ще ж вирощують не в тутешніх цілорічних літніх умовах, а взимку.
     З підганянням Командора ми вправились з усім за якихось 3 години: в 10 ранку (за місцевим часом) ошвартувались, в першій дня вже вискочили.

Як виявилось, у Командора змінились плани й він націлений іти і на Джамайку, і в Сантьяго-де-Куба заходити, і на Кайо Ларго й Кайо Розаріо (живописні острівки на західному узбережжі Куби) заглянути. Цікаво, бо ще кілька днів тому він був настроєний Джамайку проходити повз. Що ж, цікаво й там побувати. Отам антигуанські ціни здадуться просто смішними: Джамайка, за відгуками яхтсменів, – один з найдорожчих островів.

    Хвиля в Карибському морі й справді вже не океанська, а морська: значно коротша, значно жорсткіша. Добре, що ми поки йдемо фордаком і хвиля нам в корму. Хоч і забризкує час від часу, та все ж це краще, аніж зустрічати її носом. Бачили катамаран, що йшов нам назустріч (відповідно, назустріч вітру й хвилі): заривався поплавками в хвилю по пів-поплавка, а потім злітав нагору на пів-корпуса!

Командор віддав команду ставити генакер, ну ми й поставили... Ні, спочатку все йшло просто чудово: кат летить, ми сидимо в кокпіті й пиячимо за наш океанський перехід, але згодом вітер наддав і при спробі змайнати генакер він вийшов з ладу. Тобто, від сильного вітру (більше 22–23 вузли) заклинило механізм його складання. Кінець-кінцем Командор рубонув ножем по шкоту і вітрило зі страшенною силою підкинуло вгору. Як ми не намагались, він не йшов вниз, а роздувався на вітрі. І тільки коли Сашко "придавив" по вітру двигунами (він стояв за штурвалом), трохи зменшивши тиск вітру на вітрило, вдалось «погасити» наш блістер.
     І тут нова халепа: в метушні кінці від генакера попали під правий поплавок і заплутались на гвинті... Стоп машина! Перемкнулись на лівий двигун, а потім лягли у дрейф. І хоча потужним вітром нас все одно перло, Володя героїчно кілька разів пірнав аби звільнити гвинт, проте велика хвиля не давала ніякої можливості підпірнути під поплавок. Було вирішено під лівим робочим двигуном йти вночі 2,5 години до найближчого острова, там під захистом від вітру ставати на якір і чекати світанку.

Далі >>

   
           
     

 

Початок   Подорожі   Хто ми   Чому   Контакти