Header image

 

         
           
 

Тенеріфе – Кабо Верде

Кабо Верде – Антигуа

Антигуа – Куба

 

 

 

 

ПРИГОДИ ПІД ВІТРИЛАМИ В АТЛАНТИЦІ І НА КАРИБАХ


Час: 11 листопада - 23 грудня 2017 року
Маршрут:
о.Тенеріфе - острови Зеленого Мису - о.Антигуа - о.Джамайка - о.Куба

Після нашої вітрильної подорожі на Тенеріфе ми ще деякий час тримались, але потім не втерпіли і пішли тим самим складом (втрьох) з Тенеріфе до Кабо Верде (Острова Зеленого Миса). І це нам так сподобалось, що ми замислились над трансатлантичним переходом.
Нажаль, наш третій супутник, Капітан, не мав змоги приєднатись до нас, тому ми запропонували нашим друзям з яхт-клубу (Командор клубу з дружиною) приєднатись до цієї подорожі. Пізніше до нас пристав ще п’ятий член екіпажу – Володимир, який усе життя мріяв побачити вживу океан і вирішив, що Атлантика до цього підходить.
Тож, нас  – п’ятеро, наша яхта – цього разу катамаран Run Punch, який чартерна компанія Alboran видала нам для перегону на Кубу. Чекати цієї можливості довелось майже 2 роки, бо бажаючих чимало, а човнів – не вистачає.
А далі усе просто: купили авіаквитки і гайнули усі на Тенеріфе, звідки й мали виходити у напрямку Куби.

ТЕНЕРІФЕ – КАБО ВЕРДЕ

11 листопада, субота. 
Сьогодні заїхали на яхту. Як нам спершу задалось Ron Punch – величезний катамаран!!!

Тільки встигли кинути сумки - привезли першу партію продуктів, які до нашого приїзду закуповували Командор (Григорій), Таня і Володя. Прийняли на борт:
- мішок картоплі;
- мішок цибулі;
- 4 ящики моркви;
- 3 ящики перцю;
- 6 ящиків помідорів, зеленкуватих;
- 4 ящики зеленої папайї і 4 ящики жовтої папайї, не відразу второпала що воно таке, бо такої величезної, розміром з нашого середнього кавуна, папайї ніколи не бачила;
- 4 ящики жовтих бананів і 4 ящики зелених бананів (з розрахунку що будуть дозрівати вже після Кабо Верде);
- 4 ящики манго;
- 4 ящики авокадо;
- 3 ящики шарону;
- 2 ящики винограду;
- 2 ящики лимонів;
- 2 ящики апельсинів;
- 6 ящиків зелених яблук і 6 – червоних;
- 4 капустини, 6 баклажанів, 4 цукіні, 3 великих огірки (всього цього потроху, бо думаємо, що воно швидко зіпсується)
і т.і, і т.і.
      І ось тут ми зрозуміли, що насправді наш Ron Punch не такий вже й великий, бо якби не вільна каюта (всього на ньому 4 каюти), то усі припаси невідомо було б де складати. Незважаючи на зовнішні розміри, всередині кату місця для продуктів катма! А так ми зайняли усю її під ящики з овочами.
     Усі продукти закуповувались з розрахунку на увесь перехід – 6 тижнів, на 5 осіб. Точніше, на 4 особи з нормальним режимом харчування, і окремо – для Володі, який вживає лише овочі й фрукти, що не піддавались термічній обробці. Він привіз з собою з Києва зелену гречку, а овочі й фрукти купував за своїм окремим списком. Ми з дружиною Командора узгоджували свій список продуктів на 2 сім’ї заздалегідь протягом двох чи й більше місяців.
     Після виходу з Тенеріфе закуповуватись буде ніде, а на Кабо Верде заходити ми хоч і планували, проте, виходячи з нашого з Оксаною досвіду, маловірогідно, що там буде що закупити, адже усе на тих островах привозне і недешеве, окрім бананів, батату, гарбузів і папайї.  
     Потім прийшов перший мінівен з супермаркету, і ми прийняли на борт 600 літрів питної води, яку тягали у носові поплавки у 8-літрових бутлях. Потім інший мінівен привіз харчі у ящиках, що їх треба було по ланцюжку передати з бону до трапу і далі затягувати всередину катамарана.
     Ледве встигли розкласти ці продукти більш-менш системно, аби знати де що шукати, як прийшов ще один бусік з продуктами: вино, м’ясо, сири. А холодильник і морозилка, знову ж таки прогнозовано, тягнуть вельми слабенько.
     Робітник супермаркету, який візочком возить короби й пакети з продуктами від свого бусика до трапа нашого катамарана, передаючи мені черговий ящик з лимонами, весело киває на мої руки, що обхватили величезний ящик: «А всі, мабуть, думають про вас – от вона зараз на класному відпочинку!». Ага, саме так, buon voyage!
     Поки передавали пляшки вина з рук в руки ланцюжком по трапу (чому супермаркет прислав їх не в коробах -?), я таки впустила одну з них у воду. Тепер лежить вона на дні по кормі нашого катамарану :), вода ж прозора - видно добре.
     Ми з дружиною Командора продовжували займатись продуктами, чоловіки оглядали судно, лазили по моторних відсіках, вичерпували воду (води у різних відсіках справді достатньо), вмикали-вимикали всі прилади, випробовували, розбирались. Звісно, виявили проблеми: протікання в лівому кормовому відсіку, кріплення люків, олива в двигунах потребує заміни, старі шкоти. Ну і ще пунктів 30-40 дрібніших проблемочок. Зате з вітрилами наче все ОК.
      Усі недоліки й поламки намагались виправити з механіками та електриками від Alboran Charter. Ясна річ, не все одразу. Так що десь о дев’ятій вечора в суботу, примусовим порядком всі роботи перервали й пішли перекусити в місцевий ресторанчик: мідії, морські блюдечка, рибка, смажений перчик, усе це з білим вином – саме те, що треба аби зняти стрес і втому.


12 листопада, неділя.
     Сьогодні зранку Командор і Володя продовжили ремонтні роботи на судні, а ми утрьох з’їздили в Санта Круз на митницю поставити усім в паспорти вихід. І ще дещо докупити в супермаркетах.
     Робіт з усунення неполадок багато, а майстри від Альборану, як і в будь-якій чартерній компанії, не поспішають з ремонтом. Прийшов, оглянув – зник. З’явився за кілька годин. Почухав потилицю. Знову зник.
     Час іде. Разом з надією на те, що вийдемо сьогодні.
     Проте у другій половині дня роботи активізувались, бо майже усі яхти сьогодні вранці вийшли з марини і персонал переключився повністю на нас. В результаті, за сьогодні вдалось вирішити практично усі питання по катамарану!
     Звучить майже неймовірно для тих, хто розуміє, що таке усунути проблему на прокатному судні: персонал один на одного переводять стрілки і таке враження, що саме ось за цю проблему не відповідає ніхто. І так – щодо кожного питання.
     Помпу відкачування води по правому борту ремонтували дуууууже довго, але майстру все вдалось і тепер ми спокійні, що вона працює й морську воду викачує. Володя піднявся на "бесідці" на щоглу, оглянув стан вант і щогли - наче усе ОК. Потім з трубкою пірнув й оглянув обидва поплавки нашого катамарана. Стан поплавків задовільний, але на гвинті правого борту намотався якийсь кінець. Володя усе зняв камерою, показав менеджеру, той викликав дайвера. Звісно, що у неділю того дайвера прочекали увесь день... Але є й добра новина – пірнаючи Володя підняв з океанського дна втоплену напередодні пляшку. Вона добряче охолодилась у воді, тому, з метою охолодження наших тіл й голів, й була негайно випита. Під вечір вже навіть подумки змирились з тим, що драйвера сьогодні не буде – маньяна!. Але аж ось о восьмій вечора він з’являється! Пірнув, розплутав кільканадцять витків кінця з нашого гвинта і, ура – ми вільні!
     Станом на кінець дня лишилась проблема з запобіжниками, яких на складах марини немає і треба завтра менеджеру їхати в магазин, який, звісно ж, раніше 11 не відчиниться....
     Також Командор заклеїв нашим герметиком (ура, що взяли те рідке залізо з собою!) кормовий поплавок лівого борта, який підтікав. Ну, хто зна наскільки це саме те єдине місце яке травило, але почуваємось спокійніше.
     А ще, вже зовсім пізно увечері ми усвідомили, що нема life line – вперше таке на яхті!
Отож, вихід відкладається до завтрашнього ранку/дня. Але це ніщо в порівнянні з безпекою переходу.
     Ночуємо в марині ми практично одні, оскільки усі чартерні яхти пішли. Дехто повертався на ремонт, але у них всі проблеми швидко усунули і вони вже знову уходять. Проте у них короткий чартер, на тиждень–два, у нас попереду набагато довша подорож, тому краще затриматись ще на день, усунути всі проблеми й мати на борту усі ремкомплекти.
     До речі, капітан Булгаков на своїй "Моніці", з яким ми планували йти в напрямку Куби не те щоб разом, але тримати зв’язок супутниковими телефонами, ще вчора щойно вийшов з Санта Круза як у нього одразу зламався автопілот (!), і він пішов у марину Сант–Мігуель на ремонт. Чи вдалось йому відремонтуватись за ці дні – невідомо, надії не багато, це ж Іспанія, вихідні...
     Втомлені йдемо спати, завтра зранку ще є роботи по яхті, а наш вихід залежить від персоналу Альборана, наявності запобіжників у яхтенних магазинах і просто від того, як зірки стануть :)


13 листопада, понеділок. Перший день в океані.
     Ну, здається, потроху усі питання вирішили (хоча б на рівні: "ні, радар у вас не працює", "ні, лінії життя на каті не передбачено", але більшість проблем таки вирішено), отож, думаю, за годинку (т.т. о першій по місцевому, він же лондонський, він же UTC часу) будемо виходити.
     Вітер досить свіжий, отже тряхне відразу по виходу. Тому снідали легенько яєчнею, все одно все за бортом буде :), навіщо продукти переводити.

Четвер, 16 листопада. День четвертий. Вже в Атлантиці
       Ці три перші доби плавання у нас були присвячені лише процедурам повного очищення організму, гіпнотерапії й насиченню морським повітрям. Від процедури очищення звільнені лише Командор і його вірна дружина. Всі інші члени екіпажу дружно віддавали за борт, старанно вивертаючись тельбухами навиворіт. Найсміливіші, як Сашко, заштовхували в себе гречану кашу з м'ясом і потім за півгодинки-годину годував нею рибок. Ми з Володею не йшли на такі подвиги Швейка в госпіталі, а мовчки кожен біля свого борту доводили зворотними порухами душі, що вона, як і тіло, у нас вже очистилась і можна б було переходити до наступної процедури.
     Глибоке очищення чергувалось з сеансами гіпнотерапії. Бо морська хвороба – це не лише блювання, як думають сухопутні. Це ще й страшенна, хвороблива сонливість.
     Проблювавшись, ти біжиш вкладатися в койку. Спа–катамаран дбайливо загойдує тебе і ти миттєво засинаєш. Сни сняться такі сухопутні, такі щасливі, що прокинувшись, ти не відразу розумієш де ти, звідкиля цей страшенний постійний шум і чому усе круг тебе ходить ходуном. Видряпати себе з лап сну у цей період надзвичайно важко, тобі здається, що спав би і спав. Та ба – вже знову підійшла черга процедури глибокого очищення організму і в тебе є лиш кілька хвилин аби вибрати куди встигаєш добігти: в гальюн чи в кокпіт. У кокпіті, щоправда, ще треба зорієнтуватись звідки вітер, бо якщо при фордаку влаштуватись віддавати за корму, то дуууже ризикуєш.
     Звісно, усі ці процедури вписуються у графік вахт: чотири години дихання морським повітрям за штурвалом, паралельно з очищенням організму; чотири години – глибока гіпнотерапія. Крім того, сьогодні вирішила розчесати свої дреди. На четверту добу після виходу. Мабуть, даремно: ми ж ще не дійшли до спа-процедур саме для волосся, отож треба було лишити волосся в спокої до того часу.
     Також, з першого дня почались індивідуальні точкові масажі. Знаю, знаю,  процедура дорогезна, але у нашому спа-катамарані – пакет "все включено". Отож, заходячи й виходячи з гальюна я отримую точковий антицелюлітний масаж стегон, оскільки навіть мої не надто широкі стегна ледве розвертаються в тутешніх гальюнах, в порівнянні з якими гальюн на нашому "Дуеті" – просто п’ятизіркові апартаменти! А ще ж є лазіння по носовому вузькому поплавку в три погибелі за переставлянням коробів з овочами, бігання східцями в каюту – з каюти… Ноги й руки рівномірно вкриваються синіми слідами масажу.
     Як і належиться спа-катамарану, на кожну каюту – свій гальюн. Оскільки одна каюта у нас вільна, відповідно і гальюн теж. Але ми його зайняли всіляким загавайлом. Бо окрім спа-салону, наш катамаран ще й трішки карго підробляє. Офіс "Альборана" з Тенеріфе передає своєму офісу на Кубі багацько усілякого добра: запасні вітрила, набори постільної білизни, запасні частини до двигунів, відра з сілікофлексом і т.і. За те, що ми це все на собі перевозимо, нам дозволено за необхідності використовувати комплекти постільної білизни і рушників.
     А в умовах океану це знадобиться. Бо, наприклад, ми з Сашком неждано-негадано для себе, вже перейшли до водних процедур. За три роки забулись, видно, океанські навички, і ми, відпочиваючи вдень після вахти, відкрили люк у себе в каюті на провітрювання. І за кілька хвилин отримали відро води (мінімум) собі на ліжко! Простирадла, ковдри, матраци, подушки – усе залите. Швидко постягали все, витягли в кокпіт, порозвішували. Ну, при такому нічогенькому вітрі (14–16 вузлів) воно просохло за день, тож скористатись запасними, "кубинськими", простирадлами не було потреби. А от матрацики сохнуть вже третій день. Замість них ми взяли собі матраци з четвертої, вільної, каюти. Чи як ми тепер її називаємо – "овочевої". Бо усю її зайняли ящиками з овочам.

   Додатково, ми з Сашком тепер кожного відпочинку проходимо процедуру таласотерапії - загортання у просочені морською сіллю простирадла. Це так корисно для шкіри! До того ж, матрацики з "овочевої" каюти теж, скоріш за все, були замочені колись попередніми екіпажами морською водою. Мої сіднички цей ефект пам’ятають ще з переходу від Мальорки до Тенеріфе: коли зовні поролон ніби повністю сухий, та варто лиш на нього влягтися, як тіло відчуває приємну морську вологість. Отож, у нас подвійна таласотерапія: і занурення в насичені морською сіллю матрацики, і обгортання солоними простирадлами. Корисно! І все це – в межах пакету "спа-катамаран Ron Punsh".
  О, Сашко з вахти гукає, що дельфіни прийшли. Побіжу дивитись.
     Величезна зграя! Голів 40, чи й 60. Наздогнали катамаран, обходять нас з обох боків, потім розвертаються й підпірнають між поплавками. І знову навипередки вперед, вперед вискакуючи між поплавками. Такі веселі! Нагадують дітей, які з’їжджають з гірки і відразу ж біжать знову нагору.
 

Ой, аврал на кораблі! Допишу пізніше.
     Уфффф... Та-а-ак... Продовжуючи наступати вкотре на одні й ті ж самі граблі, залишили на провітрювання люки в "овочевій" каюті на ніч. Зранку виявили замоклі короби з овочами в обох відсіках поплавка. Ну, і почалась битва за порятунок припасів: витягували ящики в кокпіт на просушку, знімали мокру газетну обгортку з кожного помідора, манго, авокадо, хурми, перетирали насухо й знову загортали в суху газетку й складали в сухі короби (благо, ще є запасні). Моркву вирішили підвісити в мішках у кокпіті, бо вона вже почала проростати (це лиш на четвертий день!).

    В процесі перетирання виявили, що багато перців і помідорів почали псуватись, а банани, які брались практично зеленими як буцики, всі вже не лише пожовтіли, а навіть почорніли. А їх у нас – чотири короби!!! Що з ними робити?

     В розпал рятувально–овочевої операції вахтовий Сашко гукнув від штурвалу, що ми на середині шляху від Тенеріфе до Кабо Верде. Звісно, за це треба підняти келихи, це ж святе! Пробираємо місцину в салоні на столі між мокрими коробами з овочами, нарізаємо авокадо, що саме проситься бути з’їденим зараз або ж загнеться, тим більше що поснідати ми сьогодні не встигли, наповнюємо келихи хто білим, хто ромом-колою, хто віскі, а хто – водою і святкуємо!!!
     Отак, майже несподівано для себе команда зрозуміла, що стадію повного очищення організму пройдено успішно й наші шлунки готові приймати нормальну яхтенну їжу й питво. Решта перетирально–осушувальних робіт пройшли ще веселіше.
     Години три у нас зайняли ці авральні роботи. В результаті всі овочі були пересушені, а на столі в камбузі красувалась гірка овочів, які підлягали негайній утилізації. Сашко взявся приготувати з них на вечерю.
    – Черепаха!!! – кричить вахтовий Володя. Кидаємось усі в кокпіт. – Ух ти, черепаха! Ого, черепаха! Символ Кабо Верде! Вірним курсом йдемо!
     На вечерю Сашко приготував як завжди щось експериментальне: піджарку з цибулі, моркви, перцю, бананів, цукіні, апельсинів зі шкоринкою, лимонів, імбиру й часнику. І як завжди – смачно!
          До Сашкової піджарки Командор урочисто розпочав нарізання хамону. Ми закупили на борт не нарізки, а цілу ногу. В упаковці, запечатану. Коли ж її відкрили, ще в Радазулі, в марині, виявилось, що вона злегка запліснявіла. Але Пьєтро, менеджер з Альборану, оглянувши її й проконсультувавшись зі своїм колегою – експертом з хамону, запевнив, що усе ОК. І навіть люб’язно приніс новеньку упаковку ножів для його нарізання. Ми підвісили ногу на камбузі. Отож, сьогодні Командор ретельно зняв верхній трохи запліснявілий шар, затим обрізав сало (зберегли для приготування борщів, супів і т.і.), і накраяв хамон найтонше, як міг. Фантастична вечеря: овочева пряна піджарка, хамон і біле тенеріфське вино! Нам з Сашком починає подобатись цей спа-катамаран!

Враховуючи швидке відновлення членів екіпажу, Командор прийняв рішення перейти на індивідуальні 2–годинні вахти (до цього ми несли 4–годинні вахти двома родинами позмінно). Ура, це ж означає, що переходимо до найкращої процедури нашого спа–судна: флоатінгу. Нічна вахта, коли лишаєшся лиш ти, океан і зоряна безмежність – це унікальна терапевтична процедура задля досягнення глибинної релаксації. Шум хвиль, біолюмінесценція океану, зоряне небо дозволяють повністю вимкнути зовнішні подразники, дурні думки, і зануритись у стан, який сприймається як невагомість, позачасся. І при цьому не потрібно записуватись у флоат-камеру, узгоджувати дату й час, ось воно, усе поруч: одягнув термобілизну, фліску, комбез, непром, обв’язку, вийшов на вахту – і релаксуй собі!

Кільватерний слід від катамарану просто сяє від біолюмінесценції морських мешканців. Це можна порівняти з переливанням кристалів, з інеєм, з розсипами діамантів. Сашкові це нагадало моє намисто (точніше, він підказав цю думку, що можна зробити отаке намисто нічного океану, що світиться). На жаль, зафільмувати це неможливо. А може й не на жаль, бо аби усе можна було б побачити, не відриваючи сідниць від дивану, то навіщо тоді кудись їздити, дивитись якісь там північні сяйва чи крітське небо чи африканське сафарі?
     За системою Командора, у кожного вахтового є ще підвахтовий, той, який щойно відстояв свою 2–годинну вахту і тепер ще 2 години залишається або в кокпіті, або в салоні для допомоги вахтовому на випадок регулювання вітрил, запуску двигунів і т.і.
     Після своєї 4–годинної процедури флоатінгу (2 години вахти + 2 години підвахти) лізу в койку приймати процедуру таласотерапії і гіпнотерапії. Добраніч.

П’ятниця, 17 листопада. День п’ятий.
     Прокинулась самостійно, без будильника. До вахти ще цілих 50 хвилин. Ось вони – результати інтенсивного лікування сном протягом перших трьох діб! Магічний пакет "спа-катамаран, все включено"! В боковому ілюмінаторі погойдується океан, сьогодні він майже спокійний. Сіріє. На бузкових хмарках – ширші й тонші горизонтальні яскраво-помаранчеві смуги, неначе котик кігтиками продряпав. Натягую термобілизну, непроми, беру фотокамеру, піднімаюсь в кокпіт. Що за мана?! Небо на сході рівно–сіре. Ані натяку на схід сонця. Як кіт лапою стер. Сашко і Володя, вахтовий і підвахтовий, сміються: так, було, збиралось сонце сходити, але миттєво зникло за хмарами

Хвилин за 15 сонце, як нічого й не бувало, буденно так, без всіляких феєричних сходів, вигулькнуло з-за хмар вже височенько над горизонтом.Вчора вперше від початку переходу побачили літаючу рибку, одну-єдину за цілий день. А сьогодні вони вже почали з’являтись зграйками. І Володя після ранкової вахти приніс перший улов: вісім летючих кальмарчиків і одну летючу рибку – за ніч нападали на палубу. Хоч і мало, але Сашко їх підсмажив з часником на оливковій олії. Смакота неймовірна!

 

  Морепродукти стали прекрасним доповненням до знаменитої Сашкової яєчні на сніданок: багато цибулі, багато болгарського перцю, багато помідорів – усе те, що треба або з’їсти зараз, або викинути рибам завтра. Трішки (за Сашковими мірками) гострого перцю. І все це заливається збитими яйцями. Щоправда, 4 яйця я встигла розморозити, а 4 довелось взяти прямо з морозилки, очистити як варені й подавити виделкою – в сковорідці розійдуться. Чому морожені яйця? Тому що ми, певно, переплутали холодильну й морозильну камери :))).  

На камбузі є 2 камери і жодна не підписана що є що. Ну, і, звісно, попри обіцянки менеджерів з Альборану, жодна не була підключена до нашого приїзду. Отож, ми чомусь вирішили, що камера з вертикальною загрузкою – це морозильник, а з горизонтальною – холодильник. Так і розклали продукти. «Холодили» вони обидві спочатку абсолютно однаково, т.т. майже ніяк. А за добу все з’ясувалось: в одній камері заморозились яйця й пиво, а в іншій – ледь не текли стейки. Швиденько поміняли продукти місцями (це ще було на стадії процедур повного очищення організму, нахиляння вниз дуууже допомагали швидшому очищенню), та десятків з півтора яєць не просто замерзли, а й полопались. Отож, вирішили залишити їх в морозилці й використовувати по необхідності.
     Після їжі – дуже корисна процедура для нігтів і шкіри рук: миття посуду морською водою. Оскільки на кінець другої доби переходу зненацька закінчився носовий бак з прісною водою (а в ньому ж 216 літрів! Ну не могли ми ніяк використати утрьох так багато води так швидко…), ми переключились на другий, кормовий правого борту (200 л, ще є третій, такого ж об’єму), але тепер використовуємо воду дуже економно. Подивимось за кілька днів як зменшується запас води, все ж таки є підозра, що носовий бак або десь протікає, або був не до кінця перекритий шланг у кокпіті.
     З питною водою ніби все йде нормально, здається, використовуємо навіть менше ніж планувалось в середньому (3 л). Щоправда, ми ще поки не перераховували її, мабуть зробимо це на Кабо Верде.

    Сьогодні зранку поставили генакер. Він у нас майже такий як на «Дуеті» – бірюзово-червоний, красивий! Йдемо під гротом і генакером, оскільки вітер – крутий  бакштаг, так відразу стало зручніше узяти курс прямісінько на Кабо Верде.

Вдень Володя на своїй вахті бачив кита, точніше серію фонтанчиків і трохи спини.
     Командор з дружиною на обід-вечерю приготували борщ. Наче для ностальгії ще трохи ранувато, але це прекрасна зміна часниково-імбирним стравам, які ми намагались готувати у перші дні переходу аби зняти наслідки загойдування. Цікаво, як за ці п’ять днів переходу у нас змінювалась оцінка об'єму закуплених продуктів. Коли два мікроавтобуси доставили пакунки з супермаркету, плюс ще один бусик – овочі, у нас очі на лоба полізли від такої кількості їжі. Чи не забагато ми закупили? Коли ж продукти врешті решт, всіма правдами-неправдами вдалось порозпихувати в "овочевій" каюті і по всіх закапелках салона, з’явились сумніви: а чи вистачить оцих 4 полиць з хлібом? А чи не замало м'ясних продуктів? Коли після виходу нашого Ron Punsh в океан і постановки вітрил більшу половину команди вклала "морячка", ой, тобто «процедура повного глибокого очищення організму»,  майже ніхто не сумнівався, що закупленого нам ніколи не з'їсти, що доведеться на Кубі віддати гуманітарну допомогу дружньому кубинському народу. А коли на четвертий день всі очистились і перейшли до нормального яхтенного 2-разового харчування (досить тривний і часом пізній сніданок, нормальний обід-вечеря до заходу сонця, аби не вмикати освітлення в салоні – економимо акумулятори!), знову повернулись сумніви, а чи не мало всього. Ну, голодні, звісно, не залишимось. Гречки й вівсянки з дому взято достатньо! З кожним днем наростає проблема з овочами: овочі, особливо банани й помідори, достигають з катастрофічною швидкістю яка значно перевищує наші можливості по їх поїданню, а головне – можливості наших шлунків перетравлювати їх у такій кількості…
     Нічна вахта. Значно потеплішало, можна її нести вже без непромоканця.
     Вітер сьогодні помалу зменшується, хвиля влягається. Океан майже зовсім спокійний. З одного боку – добре, менше гойдає, менше гупає хвилею в днище. З іншого боку – втрачаємо швидкість... До Кабо Верде десь 270 миль. Йдемо.
     Якщо направити промінь ліхтаря (а ми ж усі вночі ходимо з налобними ліхтариками. Інколи нагадуємо роботів. Потягнулась раз обійняти Сашка, коли прийшла змінювати його на вахті, а на потилиці – батарейки від налобника. Ну справжній робот!), так от, коли направити промінь ліхтарика на нічний океан, можна побачити таку чудасію! Уся поверхня світиться червоними і зеленими точками, якась дрібнота виплигує й занурюється, виплигує й занурюється! Соромно і трохи принизливо порівнювати, але сьогодні, коли океан майже повністю спокійний, цей висвітлений клаптик нічного океану найбільше нагадує спокійне болото з водомірками, жучками-водолюбами, жабками, які розсипом плигають водою. Або луки, коли йдеш і поперед тебе вистрибом в усі боки скачуть коники-стрибунці. Придивившись, починаєш розрізняти маленьких кальмарчиків, не більше 10 см, таких, яких зібрали минулої ночі на поплавках нашого катамарана, це саме вони наче жабки переплигують на незначні відстані, і летючих рибок, великих і маленьких, які можуть пролітати до кількох десятків, а то й сотень метрів. Якщо рибок видно і вдень, то летючих кальмарів ми бачили вперше! Це просто фантастично!!! Скільки про них читала, скільки сама писала, а сьогодні вперше побачила це вживу. І це не передати словами! (ги-ги, "знаменитим письменницям" теж часто бракує слів). І це все – на малесенькому клаптику поверхні, освітленій ліхтариком. А отже, увесь нічний океан кишить життям, хоча цього неозброєним оком і не видно!

Субота, 18 листопада. День шостий.

На вранішній вахті, на яку вже вийшла навіть без термобілизни, лише в комбезі, зібрала бідний улов: всього лиш одна летюча рибка. Щоправда нічогенька така, сантиметрів 15. І жодного кальмарчика! А скільки їх скакало вночі! Звісно, цієї ночі хвиля була значно нижча за минулу, отож вони просто не доплигували до поплавків ката. А з сітки, що натягнута між його поплавками, вони проковзують знову у воду. Що б такого вигадати, аби наловити цієї смакоти?

Рибку Сашко підсмажив на сніданок: тане в роті! Стала приємним доповненням до авокадо (бо загинається), і йогурта з бананами (бо загинаються). Часом ми собі нагадуємо відомого літературного персонажа, який під’їдав усе, що ось-ось зіпсується, так жодного разу й не скуштувавши продуктів нормальних. Так і ми: треба швидко під’їдати банани (хоча чесно, не думаю що ми їх встигнемо усі з'їсти, таки пару ящиків доведеться згодувати рибкам: ті, що закуповувались абсолютно зеленими на Тенеріфе – зараз вже жовто–коричневі), авокадо (дозрілі вони ну дууууже смачні, але ж всі не осилиш), помідори. А тут ще й хліб почав пліснявіти. Багети, без вакуумної упаковки. Зранку Сашко, рятуючи їх, зробив смачні гріночки на сніданок. А після я, озброївшись ножем (ще раз bravo П'єтро за набор новісіньких гострих ножів!) ріжу 4 багети на скибочки з думкою підсушити їх в духовці. Та не тут-то було! Запалити духовку перепробували усі: я, Сашко, Командор, Володя. І справа ніби не хитра: кнопка вмикання газу, регулятор інтенсивності горілки. Та навіть якщо кому і вдавалось її запалити, то за кілька хвилин роботи вона гасла.
    Я, як завжди, пішла шляхом найменшого опору й почала смажити сухарики на пательні. Але ж чоловіки затяті! Вони продовжували підпалювати, викручувати, накручувати і таки в результаті спільних дій експериментальним шляхом вдалось зрозуміти, що духовку не можна повністю закривати, аби не перекривати доступ кисню. Дякую завзятим чоловікам і хвилин за 40–50 пересушую на сухарики усі багети. Матимемо запас. Якщо не відсиріє і не зацвіте знову.  Але знаючи Сашкову любов до сухариків, впевнена, що він не дасть їм такої лихої долі!
     А зранку ми займались вітрильними навчаннями – майнанням грота і постановкою генуї. От за що люблю яхтинг – за оці відлагоджені командні роботи: кожен член команди на своєму місці! По команді Командора "стати в левентік!", "встановити каретку грота в ДП!", "вибрати гіка-шкоти!", "травити грота-фал" – усі члени команди чітко і злагоджено виконують кожен свою функцію і в результаті грот змайнали, геную розкрили і тепер ми йдемо "в метелика" з двома красивими крилами: зліва – генакер, справа – генуя. Додали у швидкості, знову можемо тримати курс прямо на Кабо Верде. До островів, до речі, залишилось близько 240 миль. Тобто ще мінімум півтори, а то й дві доби. Бо якщо у перші дні ми пролітали по 140 і більше миль, то за останні 2 дні вітер значно ліг і ми проходимо не більше 120 миль. А в марину Мінделу не можна заходити вночі, там вузький прохід і в самій марині є затоплені кораблі. Отож, йтимемо ще не менше двох діб…

Це й добре, бо ми тим часом проводимо різноманітні квести й атракціони. Як-то: знайти як переключається вода з баків, як запалюється духовка, як працюють аккумуляторні батареї (тут ми поки що програємо, зрозуміти це неможливо). Як перелити з 8-літрового бутля питної води у 1,5-літрові пляшки в умовах качки і без лійки. Або ж таке цікаве заняття як перебирання овочів. Кожен з численних коробів (треба б піти порахувати, штук 12 чи й 14 набереться) треба мінімум раз на день чи два перебрати, кожен помідор/перець/авокадо/манго/шарон/баклажан розгорнути, оглянути чи не псується, знову загорнути в газетний чи туалетний папір і вкласти в новий короб, а старий винести в кокпіт на просушку. Мені цей процес нагадує загортання новорічних прикрас: такі ж тендітні й дорогоцінні, загорнуті й дбайливо складені.

  До того ж, кожного ранку треба витягти залиті водою матрацики на просушку на дах катамарана, а увечері – затягнути їх назад в "овочеву" каюту. Підсохлі за день, вони все одно за ніч натягують вологу, і на ранок виглядають так неначе їх і не сушили.
     Отак за повсякденними клопотами пройшла перша половина дня. Сонце припікає. Піт котиться. Воду треба економити (є опріснювач води, наче й працював в Радазулі нормально, але він використовує енергію акумуляторів, яку треба берегти, ми для підзарядки вмикаємо двигуни кілька годин на день, на холостому ході)). Отож Командор першим з клієнтів нашого спа-катамарану перейшов до водних процедур. Навіть не лягали в дрейф, він просто одягнув на себе рятувальну обв’язку і на кормі одного з поплавків буквально прийняв ванну, занурюючись у води океану.
 

Я мала таке ж саме бажання. Але зранку. А зараз, після усіх робіт, сил вже не було. Спробую завтра. Адже океанські водні процедури – це дуже корисно для тіла і волосся.
     Келих тенеріфського білого, сир, виноград і мої насушені сухарики значно збадьорили. Командор з дружиною пішли відпочивати перед вахтою, Сашко – на вахті, Володя вже змінився з вахти, але спати вдень не хочеться. Отож вони з Сашком про щось теревенять у кокпіті, а я, підвахтенна, мабуть зараз почну готувати соус для спагетті, на вечерю.
     На свою нічну вахту Сашко пішов в шортах. Здається, термобілизну можна просушити, провітрити і скласти на нижню полицю. А може вона і взагалі вже не знадобиться до кінця маршруту.

Неділя 19 листопада. День сьомий.

День-не-діла розпочала своєю нічною вахтою, з 00 годин до 4 ранку (2 години вахти,2 – підвахти). Вітер за останні два дні зменшується, вже не летимо як перші дні, а повагом чалапаємо під генуєю і генакером, "в метелика", тобто по різні боки від штагу, швидкість інколи падає до 3 вузлів. Хвиля майже вляглась. Нема більш того шуму, клекоту, шипіння. Вдень такий заспокоєний океан нагадує, як це не дивно, театральні декорації до самого себе: безкінечне натягнуте стальне полотнище, що ледь-ледь піднімається-опускається м'якими хвилями, без жодних гострих вершечків, без піни, без шумовиння. Вночі він рівномірно-заспокійливо погойдує наш катамаран, присипаючи тих, хто після вахти приймає сеанс гіпнотерапії, заспокоюючи тих, хто на вахті "зависає" в сеансі флоатингу, поєднуючи його з бананотерапією (хоча, здається, пару ящиків бананів все одно доведеться згодувати рибам – ну не встигаємо ми їх поїдати. Папайя взагалі нікому не пішла. Але ми продовжуємо її агонію і викидаємо по одній у міру її загнивання).
     Сиджу в кокпіті, втупившись у зоряне безмежжя, яке спалахує зірками вгорі і біолюмінесценцією океану знизу. Часом важко розрізнити, чи то зірка впала, чи то медуза спалахнула й погасла. Кільватерний слід за нами міниться дрібнішими й крупнішими спалахами. Зоряний купол гіпнотично заворожує, на усі 360 градусів – аніщо його не закриває, не засвічує. Думки повністю відсутні. І хоч Сашко завжди стверджує, що не можна думати "ні про що", зараз, на сеансі океанського флоатингу, у мене саме такий стан: нема бажання копирсатися у собі, не хочеться згадувати проблеми і неприємності, не сплітаються нові серії океанських казочок... Кожен м'яз тіла розслаблений, шкіра обвівається цілющим океанським повітрям, повертається емоційна рівновага і душевні сили. Повний релакс.
     Зранку знову не встигаю на схід сонця: побачила в ілюмінатор, що край неба вже рожевіє, поки відходила кілька хвилин від снотерапії, натягала шорти-майку – сонце вже вигулькнуло з-за хмар.
     До моєї вахти ще більше години, встигну і зуби почистити (останніми днями робимо це якось зовсім не регулярно, а так, коли вдається), і ополоснутися. Тож залишаюсь з Сашком (вахтовий) і Володею (підвахтовий) помилуватись вранішнім океаном. Володя вирішує підтягнути скруткою галсовий кут генакера (його вчора перетерло і довелось довго ловити, заводити, міняти). Допомагаючи йому помічаю, що відірвався направляючий скрутки, добре, що побачила вчасно й вийняла його разом з шурупами, а то ще трохи –  і лежав би на дні океану разом з «чарівним штурвалом» з моїх казочок. Отож, починаємо ранок святого дня Не–Діла дрібним ремонтом: підклеїли все тим же рідким залізом, заодно і свистульку чайника приклеїла залишками клею (оплавилась ще у перший день переходу від занадто великого вогню). Також закрили захисним скотчем леєри аби об них не терлися вітрила.
     О, вже й на вахту пора. Що ж, почищу зуби після вахти, не проблема, сьогодні ж неділя, відпочиваємо.
     Сидячи на вахті дивлюсь на летючих рибок за бортом, пурхають зранку зграйками, точнісінько як ластівки. Такі жирненькі, аж слинки течуть! Сьогодні за ніч улову не було ніякого, на жаль. Воно-то й зрозуміло, адже хвиля зараз зовсім не висока і кальмари з рибками не долітають до висоти нашої палуби. А шкода!
      Поруч Сашко мугикає собі під носа щось. Прислухуюсь. О, то він теж Allegretto з Сьомої симфонії Бетховена наспівує. І в мене теж вона звучить з учорашнього вечора. Дивно, чому саме вона, чому в обох відразу, не змовляючись?
     Після своєї вахти залишаюсь ще біля штурвалу, аби дати можливість команді нормально поснідати. Бо я сьогодні сніданок пропущу, щось мій шлунок не справляється з такою кількістю овочів, особливо помідорів, які треба утилізувати. Тим більше, я ж підвахтова на вахті Командора. З кожною хвилиною стає все тепліше, я ж виходила ще на сході сонця, о сьомій з хвостиком, а зараз вже близько одинадцятої. Відстібаю нижню частину яхтенних брюк і – voila! – «брюки превращаются в элегантные шорти».

  Ну от, після вахти можна й ополоснутися і зубки почистити, і релаксувати! Стоп! Треба ще відправити СМС-ку в Альборан про наш прихід в Мінделу завтра зранку і про те, що потребуємо допомоги спеціаліста з акумуляторів.
     Тим часом хлопці закинули крючок "на тунця". Але що ми будемо робити з рибою, якщо бува яка й впіймається? Бо Таня сьогодні затіяла величезну куховарню: супчик, фаршировані баклажани, рис з овочами. Від нашого катамарана пахне так, що, боюсь, кити поспливаються на ці пахощі!
 

Закріпивши рибний мотузок по кормі, чоловіча частина команди тим часом зібралась на консиліум щодо нашої основної проблеми на катамарані – зарядка судових батарей. Справа в тому, що ось вже 4 дні батареї не заряджаються повністю і дуже швидко розряджаються (про що, власне, й посилали смс-ку в чартерну компанію). Ми вмикаємо двигуни (на холостому ходу) до 6 годин на добу, але судові акумулятори все одно дуже швидко розряджаються, від цього вимикається автопілот. Ми повимикали все, без чого можна обійтись: підігрів води, вечеряємо засвітла аби не вмикати освітлення в салоні. З одного боку, такий режим дня дуже природний для організму: сонце сіло – йдемо спати, сонце зійшло – прокидаємося. Це сприяє відновленню психоемоційного стану, як і всі інші процедури в нашому спа-катамарані. Але з іншого боку – йти на таких напівразряджених батареях через океан небезпечно. Тому будемо намагатись в марині Мінделу на Кабо Верде знайти спеціаліста й розібратись у тому, що там з ними сталось.
      Проте, сьогодні вирішили ще раз мозковим штурмом розібратись з тими клятими акумуляторами самостійно. Залишаюсь перекладати. Всією командою читаємо інструкцію щодо контролера зарядки батарей: окремо кожне слово перекласти можна, навіть у речення узгоджено їх поставити, але сенс інструкції – абсолютно незрозумілий! Звісно, й рідною мовою описання таких складних системи зрозуміти важко, особливо мені... Але ж Володя – фахівець, проте й йому не легко співставити те, що показує контролер, з тим, що пише інструкція, виходять зовсім інші речі. Ну, будемо сподіватись, що на Сан Вінсенті знайдемо допомогу.
     Тепер залишається змайнати генакер і поставити геную – і все, відпочивати. Під генакером йдемо прекрасно, але вітер сьогодні посилився і якщо будемо так бігти, то дійдемо до кабовердійських островів занадто рано, в ніч. А захід в марину там вузький, з затопленими кораблями, і ми повинні прийти до Сан Вінсенту не вночі, а під ранок. Саме тому й маємо замінити генакер на геную. От би такий вітер вчора – то ми б вже сьогодні на вечір долетіли б до марини. Посиділи б увечері на площі Амількара Кабрала, потягували б кайпірошку з місцевим гроггі... Умммм... Хоча ми й тут, на спа-каті нічогенько відпочиваємо у неділю.
     Порядок майнання і постановки вітрил у нас вже відпрацьований: Сашко – на штурвалі, Володя – на носі збирає вітрило в чохол-панчоху, Командор біля щогли травить фал, я – на шкотах. Але щось цього разу трохи пішло не так, відтяжку генакер-шкота закусило між леєром, Командор, намагаючись її вибити, трохи поранив собі пальця. Що ж, після постановки генуї влаштовуємо в салоні мед.кабінет: обробка ранки, накладання мазі, перев'язка. До завтра усе затягнеться. Ну, а те що ніготь посиніє – то таке...
     З корми Володя гукає про допомогу: знову знадобився клей. В моторному відсіку виявили протікання водяної труби. Біжу за нашим чудодійним Loctait, розминаю, розігріваю, передаю, Володя намагається заліпити, але щось цього разу не все так гладко, як з заліплюванням протікання кормового поплавка в марині, вода продовжує просочуватись. Що ж, в такому стані до завтра воно протримається, а в марині Мінделу напевно знайдемо запасну трубу й замінимо.
     О, Таня вже кличе усіх на обід. Прекрасно, ось пообідаю, почищу зуби й піду спати до своєї вечірньої вахти.
     Зупа помідорова ароматна, пряна (Сашко ж готував) і смачнюча як ніколи. І з чого б то я так зголодніла? Сьогодні ж неділя, день Ніякого Діла, відпочиваємо ж.
     Ще не встигли зупку доїсти, як відволік якийсь писк від штурманського столу. Що воно таке? Здається, перестали працювати зарядні пристрої для наших комп'ютерів, планшетів, телефонів. Ну якого чоловіка можна відірвати (хай би там і смачною зупою чи фаршированими баклажанами) від того, аби розібратись тут і зараз, невідкладно, що саме не працює, чому не працює і як ту непрацюючу розетку чи трійник відремонтувати. Стіл миттєво розчищається під шнурки, проводки, трійники і викрутки. Тихенько доїдаю зупу і йду постояти на вахті поки чоловіки мізкують, примірюють, експериментують. Таня надарма намагається нагадати їм про рис і баклажани. Ні, точно не до того.
     Нарешті поломка знайдена, непрацюючий трійник відремонтований (нехай з застосування "жучка" – мо' в Мінделу щось краще знайдемо, а поки можна користуватись цим) і мене змінюють на вахті.
     Вже сповзаючи з сидіння біля штурвалу (бо воно досить високе, навіть у чоловіків ноги бовтаються у повітрі), зачіпаюсь поглядом за мішки з морквою, що погойдуються між мішками з яблуками. Якась вона зморщена, почорніла. Кілька днів тому, рятуючи їх від чергового заливання водою в "овочевій" каюті і проростання, ми підвісили її в мішках на кормі, поруч з яблуками. Тепер, здається, її треба рятувати від висихання: вона підв'яла, почала чорніти. Знімаємо мішки, таки морква і справді в жахливому стані, ми її майже втратили! Перебираємо: кращу з гірших ховаємо у холодильник, найгіршу, яку ми з Володею вже збирались згодовувати рибкам, досвідчена дружина Командора пропонує почистити. Ножі в руки – і чистимо кілограми підв'яленої моркви.
     Сашко, оцінивши ці каструлі з чищеною морквою, береться й собі рятувати її і висловлює бажання приготувати свій знаменитий цимес. Звісно, він вже приготував на обід помідорову зупку (аби утилізувати помідори, які підгнивають з катастрофічною швидкістю), а Таня – рис з овочами і запечені баклажани. Але ж не пропадати моркві! Несу з "овочевої" каюти чотири великих цибулини, нарізаємо моркву смужечками, Сашко обсмажує цей моркв’яно –цибулевий мікс у найбільшій вог-сковорідці. Команда потроху розбрідається по каютах на післяобідній недільний відпочинок. Свята справа, сьогодні ж День Ніякого Діла! На вахті лишаються Сашко і Володя.  О, та й моя вахта вже за кілька годин, треба б трохи подрімати. А, зуби б ще почистити... Та, може вже перед вахтою...
     Заснути не вдається: Сашків цимес пахтить на увесь океан ароматами Євбаза так, що слина котиться. А він його продовжує тушкувати на маленькому вогні, раз по раз помішуючи. Навіть Володя не зміг втриматись аби не понюхати таку смакоту! Кручусь, роблю вигляд що відпочиваю. Ще й ця Сьома симфонія увесь час всередині звучить... З якого доброго дива саме вона, в обох нас? І враз доходить: ось, ось воно! Точно перші низькі звуки улюбленої частини симфонії, там де віолончелі так ритмічно: там, та–та–там–там, там, та–та–там–там! Та це ж гіка–шкоти, тручись, виводять один-в-один їхню партію!!! Ну і ну, то у нас катамаран не лише спа, а ще й музичний салон!
     Чи вдалось мені хоч трохи провалитись в дрімоту під Бетховена чи ні – не впевнена. Але нарешті вже майже шоста вечора, час на вахту. Як завжди, економлячи воду, відкриваю маленьку цівочку води на щітку, видавлюю пасту, із задоволенням чищу зуби, відпльовуюсь, відкриваю воду і.... а води нема!!! Вилітаю з білою піною в роті в салон: де вода?! А-а... це Командор відключив помпи води на час відпочинку, бо через протікання труби, яке сьогодні так і не вдалось залатати повністю, помпа часто не вимикається і ризикує згоріти. Вмикаю помпу, дочищаю зуби, вимикаю помпу, йду на вахту.  
     Гіка-шкоти старанно виводять Бетховна під акомпанемент моря. На горизонті проблимують вогні острова Сант Антау. Завтра зранку маємо вже підходити до нього і Сан Вінсенте, захід в бухту, в марину, швартовка, оформлення, пошуки майстрів – буде багато роботи.
Добре, що ми сьогодні так гарно відпочили перед завтрашнім днем!

Понеділок, 20 листопада. День восьмий.
Коли виходжу на свою ранкову вахту о 6 ранку, гори острова Сант Антау вже менш ніж за 15 миль. Щоправда, острова Сан Вісента й досі зовсім не видно. Встає сонце. І він проявляється по вилиці лівого борта. Команда висипає на палубу клацати усіма гаджетами острови Зеленого Мису в усій їхній красі!

 

21 листопада, вівторок. День дев’ятий.
Отож, вчора ошвартувались у марині Міндело рівно о 12 по UTC, 11 local time. І що цікаво – саме в момент нашої швартовки до нас знову припливла черепаха! Як і три роки тому.

 

     Щойно ми зайшли в марину і оформились, почались пошуки механіка й електрика. Ну, звісно що вони прийшли не відразу, це ж навіть не Іспанія. Але ж таки прийшли, і наче досить тямущі хлопці. Все оглянули, роботи розпочати обіцялись сьогодні зранку. І дійсно, в дев’ятій вже прийшов перший з них, зняв нашу трубку до бойлера, що протікала, пішов у місто, купив нову, встановив – усе ОК!
     Проте, наша основна проблема була в тому, що акумуляторні батареї не тримали зарядку. І від цього переставав працювати автопілот. Сьогодні місцевий електрик протестував наші батареї і виявилось, що як мінімум одна потребує заміни. Про технічні деталі не буду розписувати (паралельне підключення деяких акумуляторів, коли краще було б послідовне, і відповідно, електрика з робочих акумуляторів витрачається не на наші потреби, а на заряджання зіпсованих батарей). Ми розпочали листування з Alboran щодо узгодження процедури заміни батарей, а головне – про порядок оплат. Станом на зараз, наче близькі до найкращого для нас (з фінансової і технічної точок зору) варіанту, зараз чекаємо останнього листа від Фернандо. Боюсь зурочити (ми, яхтсмени, такі забобонні…)
     Тим часом, Володя з Сашком самотужки підтягнули один з генераторних пасків на правому двигуні, що періодично підсвистував.
     Ми з Тетяною вичерпали воду з холодильника (для тесту батарей ми вимикали на цю ніч УСІ прилади на судні, так просив електрик, отож все потекло, хоча ми й купили кілька пакетів льоду й поклали їх в холодильник і морозилку на ніч).
     Заодно перечистили решту моркви, порізали, поскладали у порційні пакетики для перших і других страв і поклали в морозилку.
     І знову – сидимо чекаємо... Куримо бамбук... Жахливо отак прив’язаним сидіти й чекати...
     Ну от, мабуть таки наврочила: вже кілька годин – ніякої відповіді від Альборану, почалась сієста на Тенеріфе і листування завмерло. А тут, в Мінделу, один електрик вже передав нас іншому. І нам – знову чекати... Вчора якось жвавіше було.    Уф, чекати і нічого не робити – тяжко...
    Увечері вдвох з Сашком сходили в місто. Таке усе знайоме! Знайшли непоганий ресторанчик з живою музикою «морна» і смачнющим групером

Середа, 22 листопада. День десятий.
    Наче вже ми й на Кабо Верде, острові Сан Вінсент, і перший етап великої подорожі протяжністю 912 миль успішно закінчено, але задоволення від цього не відчуваємо, бо з понеділка киснемо в марині Мінделу. Атож, саме в марині, майже безвилазно, бо увесь час чекаємо місцевих фахівців-електриків, які не відрізняються ані трудоголізмом, ані завзяттям. В місто особливо не виходимо, лиш вечорами, коли розуміємо, що усе переноситься на завтра. Вже не кажучи про поїздку на сусідній острів Сант Антау, яку планували ті члени екіпажу, хто не був там раніш.
     Ми ж з Сашком планували в цей час проїхатись по Сан Вінсенту, "місцями Цезарії Евори".
     Але не так сталось як гадалось. Ремонт батарей навіть не розпочинався, хоча саме для цього ми й заходили у цю марину. Представника нашої чартерної компанії саме в ці дні на цьому острові не було – чекав інші яхти на іншому острові. Знайдений місцевий електрик підтвердив, що одна з батарей розряджена і має бути замінена. Мañana, тобто завтра, прийду і заміню її, – з цим і попрощались з ним у понеділок. У вівторок, коли те mañana вже настало, нашого електрика не виявилось. "Тепер вами займеться мій колега, він кращий спеціаліст в батареях" – переказав він нам. Що ж, кращий спеціаліст це добре, у нас же, мабуть, з батареями щось складне. "Кращий спеціаліст" з'явився на катамарані, вислухав нашу проблему як вперше, ретельно заміряв розміри батареї та її характеристики. "Подзвоню колезі й знайду вам батарею", – пообіцяв. Ух ти, оце так швидкість! Навіть не mañana, а вже сьогодні будемо мати нові акумулятори! Загрузились в автівку "кращого спеціаліста" та й поїхали з ним дивитись батареї.
     "Ти ба, – щиро дивується Сашко, – такий маленький острів, а є й гелеві яхтові батареї. В Україні далеко не в кожному місті їх знайдеш."
     Приїжджаємо в автомайстерню: вибирайте! – "кращий спеціаліст" вказав на кілька батарей. "Але ж вони кислотні???!!!", – риси обличчя Сашка загострюються, він і так ледве стримував себе ці два дні колотнечі з акумуляторами, листуванням з Альбораном і всілякими місцевими "факівцями". Проте ми й не думаємо його зупиняти, "фахівця" нікому не шкода.
     "Так, – спокійно і незворушно кліпає чорними очицями, чесними-чесними як маслини на оливковій мармизі, "кращий спеціаліст". – Гелевих батарей на острові взагалі немає, і не шукайте. Беріть ці, інших не буде".
     – Якщо ви думаєте, що ми в Міндело, то ви помиляєтесь... – констатує Сашко. – Ми в повній дупі! Зависли...
     Знову починаємо усі переговори з Альбораном спочатку. Пишемо страшного листа з розповіддю про те, що з їхньої вини ми не маємо можливості продовжувати подорож: наші акумулятори не заряджаються, нових гелевих на заміну теж нема.
     Намагаємось не подавати виду одне одному і навіть бадьоро йдемо вечеряти в ресторан, поїсти групера й ваху-ваху. Але ж все одно думки у всіх про одне й те саме, тож потай лізу перевіряти пошту. О, є відповідь компанії: ми робимо все що можемо аби знайти вихід з ситуації, що склалась. Якщо у вас є можливість йти, ви маєте пройти до наступного острова Сал, де знаходиться представник компанії і де вам зможуть замінити акумулятори.
     Ага, значить тепер ми маємо йти на Сал. Це додатковий мінімум добовий перехід плюс доба на зворотному шляху. Та ще там день на заміну акумуляторів. Таким чином втрачаємо мінімум 3 дні. Усі подумки рахують, чи варто. Чи взагалі відмовлятись від переходу.
     Невесело розмірковуючи про все це, дожовуємо групера з ваху-ваху й неспішно переходимо на центральну площу аби пропустити по келиху кайпірошки, ми ж з Сашком мріяли про цей момент 3 роки!
     Келих льоду з краплями місцевого гроггі попускає. Що ж, йти то йти! Але букет створюється витримкою: не поспішаємо погоджуватись на першу пропозицію, буде друга, вигідніша нам.
     І справді, на ранок середи все знову радикально змінюється: вже не треба йти ні на який Сал, приходить електрик Паоло, якого нарешті викликав представник Альборана. І цей немолодий дядько таки творить чудеса: спочатку знаходить першопричину розряду наших акумуляторів – ослаблений пасок на правому двигуні. Але його ми вже підтягнули вчора поки чекали перших двох ремонтерів. Далі Паоло роз'яснює нам нюанси зарядки акумуляторних батарей на нашому катамарані, про який нам ні словом, ні півсловом не прохопились в Радазулі. Також контролює паси на іншому двигуні, замінює його й купує нам ще запасний в дорогу.

     Уф! Полегшено зітхаємо, хоча лише тепер розуміємо, на межі якої небезпеки були: адже могли повірити першому, чи другому "спеціалістам", замінити батареї, а вони б так само не заряджались повністю в океані від двигуна аби пасок знову ослабився. Або ще гірше: замінили б батареї на кислотні, вони б не коректно працювали в системі з сонячними батареями (без додаткових настройок)... Та, що там говорити! Як каже Котик Шкотик: могло бути й гірше!

     Піднесені вдалим ремонтом катамарана, швиденько йдемо ставити вихідні візи, купувати пиво аби отоварити кабовердійські ескудо. Наостанок ми з Сашком ще встигаємо забігти в місцевий генделик перекусити кашупи – місцевої традиційної страви з нуту, бобів, м'яса і смаженого яйця. І ситно, і віддавати за борт буде не важко. Бо ще хто зна, як себе проявить організм, може після кількох днів на суші йому знову доведеться проходити повну очистку.
     Тепер усім ополоснутися в душовій і – гайда!
     Вітер непоганий, відразу по виходу з бухти ставимо вітрила, стаємо на курс і полетіли!   

Дивно, але кашупа прекрасно тримається в організмі. Мабуть, місцева їжа саме під моряків підлаштована.

Далі >>

   
           
     

 

Початок   Подорожі   Хто ми   Чому   Контакти